Микола Томенко - «політик-попсовик». Звичайно ж, в хорошому сенсі цього слова. Він легко йде на контакт з пресою, вміє привернути увагу мільйонної аудиторії на площі, вдало жартує. За часів «помаранчевої» революції Миколу Володимировича жартівливо називали «ді-джеєм» революції. Для Тимошенко він став незамінним інтерпретатором її ідей та задумів.

Микола Томенко каже, що в дитинстві мріяв стати великою людиною. «У нас на Черкащині де не копнеш - або видатна людина, або геній якийсь народився. І оскільки я жив в такому зоряному середовищі - в нашому селі народився Михайло Драй-Хмара, в сусідніх - класики Старицький, Максимович, Шевченко, далі - Чорновіл, Василь Симоненко, - мої батьки завжди казали: «З нього буде або велика людина, або велике ледщо »

Микола Володимирович без зайвої скромності стверджує, що до приходу у Верховну Раду він був політологом номер один в Україні. Хоча його колеги досить скептично оцінюють здібності Томенко як політичного аналітика. Це, втім, його не засмучує. Подейкують, що в неформальній обстановці, як правило, під час застілля, Микола Володимирович любить розповісти про те, як він досяг політичних висот.

Томенко має унікальну здатність «заповнювати» собою і своїми ідеями весь простір, в якому він знаходиться. У цьому він дуже схожий на свою нинішню соратницю - Юлію Тимошенко. Тому посада віце-спікера, яку зайняв Микола Володимирович у лютому 2007 року, навряд чи є межею мрій для діяльного Томенко.

Сергій Льовочкін звик вдовольнятися статусом незамінного радника. Таким він був при Володимирі Литвині і президенті Кучміі, таким він є і при Вікторі Януковичі.

Зараз його першість в оточенні Віктора Федоровича визнає навіть Антон Пригодський - якого вважають «сірим кардиналом» Партії регіонів.

У свої тридцять сім Сергій Володимирович здобув славу майстра розкладання політичних пасьянсів.

За п'ять років перебування в українській політиці Юрій Бойко став одним з її серйозних гравців. Під час головування в НАК «Нафтогаз Україна» Юрій Анатолійович зміг продемонструвати сповна свої менеджерські здібності. Його опоненти не раз звинувачували Бойко у створенні не зовсім прозорих схем поставок газу в Україну та лобіюванні інтересів російських нафтових компаній. Втім, будь-яких доказів провини екс-голови «Нафтогазу України» до цих пір так і не було надано широкої громадськості.


Юрій Анатолійович - людина амбітна, але він не любить демонструвати свої амбіції. Принаймні, публічно він ніколи не говорить про свої кадрові претензії. Він, як і личить людині, яка знає собі ціну, завжди терпляче чекає свого часу.

У березні 2006 року, коли Бойко у складі опозиційного блоку «Не так!» Програв парламентські вибори на політичній кар'єрі Юрія Анатолійовича на довгий час, здавалося, можна було б поставити крапку. Але в липні того ж року в якості міністра палива і енергетики він увійшов до уряду Віктора Януковича. Хоча Бойко в той час пророкували крісло луганського губернатора.

Він - один з найбільш таємничих багатіїв Україні. До недавніх пір інтерв'ю давав вкрай рідко (в основному - західним та російським ЗМІ). Лише нещодавно став з'являтися в ефірі українського телеканалу "Інтер", право власності на який з деяких пір приписують йому ж. Судячи з усього, постати перед батомільйонною аудиторією він наважився тільки тому, що інтерес до персони бізнесмена виявився занадто "перегрітий" у зв'язку з його ставленням до скандально відомої компанії "Росукренерго", яка ще недавно контролювала більшу частину газового балансу країни.


Влітку 2006 року журнал "Корреспондент" у рейтингу "30 найбагатших українців" поставив Д. Фірташа на восьме місце. Експерти компанії "Dragon Capital" оцінили його статки в $1,4 млрд. У лютому 2008-го журнал "Фокус" у рейтингу найбагатших українців присудив йому 11-у позицію, нарахувавши активів на $1,71 млрд. У 2010 р. "Кореспондент" поставив Д. Фірташа на 33-е місце зі статком у $354 млн.

Значну частину своїх доходів Д. Фірташ отримував від транзиту російського і середньоазіатського газу в Україну та країни Центральної Європи за допомогою вже згаданого "Росукренерго" (спільне дітище з "Газпромом"), в якому українському бізнесменові належить 45%). Крім того (принаймні, ще недавно), він мав відношення до українських телеканалів К1, К2, "Мегаспорт", баскетбольного клубу "Київ", на матчах якого в столичному Палаці спорту його іноді можна здалеку побачити в VIP-ложі в оточенні відомих політиків і охоронців. У нього також є активи в хімічній галузі і енергетичній інфраструктурі. Крім України, бізнесмен володіє компаніями в Австрії, Угорщині, Німеччині, Італії, на Кіпрі, в Таджикистані, Швейцарії, Естонії.

Г.С. Головков. Фото. З кол. С.З. Лущика

Герасим Семенович Головков (1863-1909) - належав до молодшого покоління одеських живописців, що входили в Товариство південноруських художників майже з моменту його утворення (1893). Поряд з такими майстрами як К. Костанді, Г. Ладиженський та Т. Дворніков, зробив помітний внесок у розвиток українського пейзажу к. XIX - поч. ХХ ст. Жив і працював в Одесі. Роботи знаходяться в різних музеях України та світу, зокрема в Одеському художньому музеї, Національному музеї України (Київ), Вінницькому обласному художньому музеї. На даний час (2010) монографічна література про цього оригінального майстра відсутня.

Жук Михайло Іванович ( 20. 09 (02.10., н.с.) 1883, Каховка – 8.06. 1964, Одеса) – визначний український графік, маляр, кераміст, поет і перекладач, педагог. Розвивався під впливом символізму та Сецесії. Один з восьми професорів новозаснованої Київської Академії мистецтв (1918 – 1919). Був серед засновників керамічної майстерні Одеського політехнічного інституту, згодом – Одеського художнього училища ім. М. Грекова. Працював в галузі малярства,станкової та прикладної графіки (опанував усі графічні техніки: гравюру, офорт, автолітографію тощо). Як і Г. Нарбут, А. Ждаха вводить в книжну ілюстрацію стилізований український орнамент. Автор серії портретів видатних діячів української культури: І. Котляревського, Т. Шевченка, Л. Українки, І. Франка, М. Лисенка, І. Нечуй-Левицького, Б. Лепкого, М. Коцюбинського, М. Вороного, В. Винниченка, письменників «розстріляного відродження» (В. Блакитного, М. Зерова, В. Поліщука, М. Хвильового) та інших. Автор дитячих казок: «Ох», «Правда та неправда», «Дрімайлики», «Золотий горішок», «Осел», «Капчики», «Добро», «Принцеса Луни» та інших. Перший в новітній українській поезії звернувся до сонетної форми вірша. Автор критичних статей, спогадів про письменників, Київську Академію та Художню школу М. Мурашка.

Народилася 25 лютого 1958 року в місті Одесі (Україна).

Батько, Захаров Борис Антонович, працював 10 років на Ленінградській та 18 років на Одеській кіностудіях в якостібутафора

( було присвоєно звання „Відмінник кінематографії"), та - 17 років реставратором по скульптурі та вітражам в

Одеських реставраційних майстернях.

Кравченко Галина - член Національної спілки художників України з 1992 року

1973-1977 рр. - навчання в Одеському державному художньому училище ім. Трекова, факультет живопису, майстерня педагога Єгорової Тамари Іванівни. Закінчила ОДХУв 1977 році

1984-1990рр. -навчання в Українському поліграфічному інституті ім. їв. Федорова ( м. Львів), за спеціальністю „ Графіка",

педагоги : А.І. Попов , СІ. Іванов, В. Гурмак. Закінчила УПІ ім. їв. Федорова в 1990 році, диплом з відзнакою (червоний ).

Працює в техніці акварелі, живопису, монументального живопису, пастелі, книжкової графіки та політичного плакату. Улюблені жанри - натюрморт та портрет

З 1979 року бере активну участь у виставках : обласних, республіканських, всесоюзних, а з 1986 року-у міжнародних.