Олександр Довженко

Рейтинг Користувача: / 0
НайгіршеНайкраще 

«У кінці 1956 року похмурого зимового дня ми були присутніми на похованні творця масштабу Бетховена, а чи Моцарта. Ми це всі відчували. Мабуть, подібно відчуватимуть і люди ХХІ чи ХХІІ століття. Ясно одне: ми втратили творця, по працях якого слухатимуть наш час потомки.
Гірко, що не з’явиться він серед нас  - скромний, красивий, мужній і мудрий, тихий і чистий. Та гіркоту втрати тамує захоплення його творіннями, їхнє величезне духовне й художнє багатство. І що б не додав великий майстер до того, що вже створив( якби був серед нас), а чи хтось інший, ніхто не зрушить його з того місця в світовому кіномистецтві й літературі, яке належить тільки йому…».  Так високо оцінює постать Олександра Петровича Довженка відомий російський письменник, його сучасник та відданий шанувальник, Іраклій Андроніков. Бо саме цією мірою (масштабом Бетховена чи Моцарта) й слід вимірювати все, що залишив нам у спадок великий майстер. А ще пам’ятати, що це була постать, трагічна геніальність якої, щоб її описати, гідна пера Шекспіра чи його власного пера. Тому все, що про нього сказане (людьми шановними й талановитими), все одно плідне поряд із словом його. Тож не беру на себе щонайменшої відповідальності чи намагання, сказати щось нове про цього гіганта в мистецтві, «бо всі слова були уже чиїмись…»

Хочу лишень висловити своє безмежне поклоніння його образові, свій пієтет перед кожним рядком його.
Народила О. П. Довженка свята Українська земля. Той зачарований куточок на земній кулі, звідки двісті років назад пішов у світи ще один народний геній – Тарас Шевченко. І хоч у зовсім різні часи вони жили, та тільки поруч гідні стояти. Обидва неперевершені майстри всепрониклого слова й щирого пензля; обидва першовідкривачі на своєму літературному лану, дивні філософи і романтики. Обом гірко боліла доля й Вітчизна та страдницький шлях її дітей.
Народження визначного поета світового кіно збіглося в часі із народженням десятої музи мистецтва – кінематографа. Все, що створював Довженко за своє недовге життя (і в літературі, і в кіномистецтві), він проспівав наче птах на високій ноті, ні разу не схибивши. Поетичне бачення світу й поетичне його відтворення – то головне, що визначає його творчість. Кожен з його фільмів – будь-то «Звенигора», «Арсенал», «Щорс», «Аероград» чи славетна «Земля», що відразу після виходу на екрани заслужено увійшла в 12 кращих стрічок світового кіно і (німий фільм) досі потрясає сучасного глядача, - всі вони відзначені поетикою найщирішої проби. Поетичні образи творів О. Довженка глибоко хвилюють своєю неповторністю, полишаючи незабутній слід у серці. Оповідання періоду Великої війни вражають щирим пафосом (автор не боявся ним користуватися, бо ніколи не переходив межу міри), героїзмом, щирістю його великого серця. Вони нуртували сили бійців. За словами свідків, командири перед боєм нерідко читали своїм воїнам Довженкових: «Відступника», «Мати», «Незабутнє», «Ніч перед боєм»  – і вони робили свою благородну справу сильніше, ніж заклик «За Родину, за Сталіна».
Він бачив світ очима людини високоморальної, що вміла любити і мріяти, шанувати минуле свого народу й творити майбутнє. Його не можна було відокремити від його творів. Він сам був найбільшим своїм твором. З гіркотою говорив про себе: «Я був задуманий на більше…» Час, складний і трагічний, понівечив його життя, полишив любої України, відірвавши  від рідного коріння, звідки він пробивав сили свої.
Саме тоді в його щоденнику з’являється запис, від якого віє печаллю й трагізмом: «..повечорів мій день…». Та хоч прекрасна, іще зовсім молода голова його, стала сивою від переслідувань критиканів, і серце виболіло від образ, але дух залишився незламним, піднесеним,  як на сході дня. Такою він був людиною – здатною глибоко потрясати й безмежно дивувати аж до кінця життя свого.
Російський кінорежисер Г. М. Козинцев у листі до О. Довженка захоплено писав: «І знову летять на мене коні з твого «Арсеналу»; подих захоплює від радості. Летять і летять вони на всі 24 ноги, і нічого з ними не поробиш, - ти їх пустив по світу, і нескоро вони зупиняться – підуть із пам’яті». Так на повному скаку увірвався в світове кіномистецтво великий художник і творець.
«Життя поруч з Довженком, - говорив Сергій Ейзенштейн, - це жити поряд із динамітом. Такою вибуховою була його творчість, що не підкорялася ніяким усталеним нормам». Він весь час був у тривожному пошукові яскраво виразних форм, які б гармонійно відображали дух часу. Глядач повинен був бачити на екрані красу справ рук своїх одночасно з викриттям недоліків, що заважають життю.
О. Довженко був великий не тільки талантом, а й величчю свого серця. Часто у повсякденності, зустрічаючи людей нещирих, заздрих, а то й відвертих ворогів, він нікого не принижував, навіть тих, хто не ховаючись йому шкодив: «Прощаю всіх, хто заподіяв мені зло.  Не хочу носити в душі зла». У творах його завжди торжествує добро й світло. «Спішіть творити добро – життя таке коротке! – в цих словах уся його глибока сутність. Щирий характер творця промінився м’якістю і добротою подібно до того, як проміниться рання зоря крізь туман у широкому українському степу. Він вийшов з цього степу, із розлогих берегів оспіваної ним зачарованої річки Десни. Складний образ людини, що постає зі сторінок творів О. Довженка, криє в собі дві основні риси – поезію дитинства, дитяче сприйняття світу в поєднанні з патріархальним буттям українського села. Неповторність цього поєднання хвилююче передано в останній автобіографічній повісті  «Зачарована Десна». Зрештою майже всі твори митця в якійсь мірі автобіографічні.  Класичний український дід з біблейською бородою, що був схожий на Бога (у сприйнятті малого Сашка), який ніби виріс із українського чорнозему, - пройшов майже через всі його твори. Рідний дід письменника. Це людина-пісня, людина-святе добро,лірик і мислитель. Він – колишній чумак, що зі своїм товаришем возив сіль із Криму та книжки до Харкова. Він лежить у саду під сонцем серед  яблунь у фільмі «Земля» і сам випромінює сонце й вікову народну мудрість. Це дід у «Зачарованій Десні» - теж під сонцем, бо більше всього його любив, серед яблунь. З його старечих уст малий Сашко слухав дивні казання про давнину. Тут на чистому рядні під яблунею й тихо вмер його предок; природно, як яблуко впало. Так колись ішли в позасвіти старі люди, полишаючи молодим свій досвід та мудрість.
З особливою монументальність вимальовані автором образи дідів-перевізників у новелі «Ніч перед боєм». Вони перевозять через Десну наших воїнів (що відступають) і не можуть простити їм їхньої малості у великій і величній борні за Україну. Серед образів твору і сам автор: « Я сидів у човні близько діда Платона. Я дивився на тиху чарівну річку, і на берег, і суворого кормчого діда, що піднімався наді мною на фоні урочистого неба. Мені здавалося, що мене перевозять на той світ. Сором і розпач, і невимовний жаль, і безліч гострих інших почуттів охопили мою душу і пригнули її. Прощай, моя рідна, дорога Десно.» А перевізники, дід Платон із дідом Савкою, (ніби Харони) вели між собою тиху свою розмову, «образливу й гірку для нас». Їх дуже терзала їхня ганебна роль.  Вони намагаються розтлумачити воякам своє бачення причин відступу перед фашистами  малістю  душі людської. « Душа, хлопче, буває всяка. Одна глибока й бистра, як Дніпро, друга, як Десна, третя, як калюжка – по кісточки, а часом буває, що й калюжки нема, а так щось мокреньке, неначе, звиняйте, віл покропив.» І далі: « Ти собі подумай, Савко, як оце народу дивитися на отаке паскудство. Він же надіявся на їх усіх, а воно он що виходить – діду, перевези! Скільки літ їх учили, а вони тікать. Що ж це ви робите? Стійте тікать! Чим далі ви тікаєте, тим більше крові проллється! Та не тільки вашої, а материнської й дитячої крові.» У фіналі діди героїчно гинуть, потопивши човна з фашистами.
О. Довженко – істинно народний художник, що живить свого генія народною мудрістю, соками його коренів.
«Хто мої герої? - запитує він у щоденнику. – Батько, мати, дід і я. Я – Василь, Щорс, Боженко, Мічурін. В «Землі» вмирає мій дід. Шкурат – мій батько. Я – парубок, що сидить з дівчиною на призьбі. Я – Кравчина. Я – Орлюк.»
В цих словах немає й тіні метафори. В записах воєнного періоду «я» чи «ми» автора невіддільне від його героїв. З такої позиції описано не лише страждання Кравчини – батька, на руках якого вмирає його син, а й жінок, що біжать під фашистськими бомбами, чи тягнуть на собі плуга, дівчат, яких вивозять у Германію. Письменник усвідомлює себе частиною єдиного роду, від якого він і виступає, бо є його витвором і творцем народної культури та історичного досвіду.
О. Довженко – трагедійний поет розлуки й прощання: « На зламі століть», «Україна в огні», «Сіятель», «Незабутнє»…
«У всіх моїх картинах є сцени прощання, - пише він. Прощання чоловіка з дружиною, сина з батьками. Прощаються і плачуть. Є щось глибоко національне в цьому художньому мотиві. Щось обумовлене долею народу. Прощальні пісні. Розлука – це наша мачуха. Оселилась вона давним-давно в нашій хаті і нікому й ніколи, видно, не вигнати її й не приспати. Основний мотив наших пісень – печаль…»
І знову напрошується паралель: трагічна печальна постать великого Шевченка,  з витоків творчості якого пішла вся наша література; Довженкова творчість – також, не зважаючи на його глибоку індивідуальність. При цьому він великий оптиміст, що понад усе любив сонце, соняшники, квітучі яблуневі сади, які залишив по собі і в Київській, і  в Московській кіностудіях після жорстокого його відлучення від України. О. Довженко бачив свою творчу місію  у тому, щоб урятувати народ свій як рід, що знаходиться під постійно навислою загрозою історичного небуття. (Така загроза, втім, не зникла і нині, якщо виходити із сьогоднішнього соціально-політичного й культурного стану України.)
У перші роки Великої війни страшна загроза винищення українського народу нависала як ніколи. І Майстер (у 1942 р.) створив страшний у своїй правдивості фільм, який влада та окремі письменники (деяких він вважав навіть друзями), керівництво Всесоюзної спілки письменників зустріли відверто вороже, називаючи його націоналістичним. З цього приводу письменник записує: «Україна поруйнована, як ні одна країна в світі.., війна понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю… Інколи я чую обвинувачення своєї «України в огні» в націоналізмі, як же гірко, як же тоскно мені на душі…» А ще пізніше: «31 січня 1944 року мене було привезено до Кремля. Там мене порубано на шматки й окривавлені частинки моєї душі розкидано на ганьбу та поталу по всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало мене й поганило мене… Я народився й жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості». За одну ніч посивіла його прекрасна голова. Рана, нанесена його серцю «великими в малості своїй»,  гіркою отрутою труїтиме час, що йому залишилось прожити,   кривавитиме до кінця днів. Та гордої сивої голови він не схилить. Такою ж гордою лишиться його постава, теплим – орлиний погляд.  Продовжуватиме працювати вже в Москві, бо з Україною його розлучили. Виховуватиме своїх учнів, створюватиме не лише художні, а й неперевершені документальні стрічки, що залишаться для потомків хрестоматійними. Не могли «великі», і насамперед Сталін, пробачити Майстрові винищувальної характеристики, яку він дав у кінострічці «Україна в огні» його воєначальникам, а, отже, й йому особисто: «У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. …Звиклі до безвідповідальності, мляві їхні натури не піднялися до висоти розуміння ходу історії… І ніхто не став їм у пригоді із славних прадідів, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою».
«Що буде з народом нашим? Виживе він чи загине, що й сліду не стане ніякого?» - кричить Шевченкове питання із уст генія Довженка; докочується до нашого сьогодення, полишаючись таким же злободенним.
Наскрізна ідея творчості письменника звучить і в останній його роботі – кіноповісті «Поема про море». Ця дума про трагедію України та надія на її відновлення. «Се мусить бути, - читаємо в його записах, - велетенський фільм. Усе, що є в мені святого, весь досвід, усі думки, і час, і мрії, і навіть сни, - все для нього. Створити фільм достойний великості мого народу – ось єдина мета, єдиний зміст мого життя… « Благослови, мій Боже, нетвердії руки»…»
Живучи в Москві, Олександр Довженко звернувся до «великих» дозволити знімати «Поему про море» спільно з київською кіностудією. Йому відмовляють. Це був останній удар…
Маючи тяжко хворе серце, відчуваючи швидкоплинність своїх днів, просить він Президію спілки радянських письменників України надати йому невелику кімнату у Києві, з вікон якої було б видно і Дніпро, і Десну, кохані його річки, образи яких все життя носив у серці, які надихали його творчість. Знову відмова.  Не порахувалися «великі» навіть із його заповітом: розвіяти його прах над великою рікою, а серце поховати на схилах її.
«Зостався лежати серед чужих людей на Новодівичому кладовищі, самотою серед ворогів своїх, далеко від родини, свого народу, своєї Батьківщини». (Микола Шудря). Невже навічно?
Увесь архів О. Довженка залишився в Москві. Доступ до нього дуже обмежений. Лише в 2010 році було знято остаточну заборону друкувати його щоденникові записи. І слава Богові, у 2013 році в Харківському видавництві «Фаліо» накладом 2000 примірників вийшли двома мовами «Щоденникові записи»(«Дневниковые записи») Генія. У передмові до видання автори його пишуть: «…перед нами дійсно пам’ятник культури українців І половини і середини ХХ ст. й  одночасно це абсолютно унікальний особистісний документ епохи, яка рідко жалувала окремо взяту людину, часто намагаючись привести її до спільного знаменника. Однак у випадку з Довженком ніякої уніфікації не відбулося. А вже як старалися…»
А «Поему про море» знімав уже не він. Помер напередодні першого дня зйомок   Московською кіностудією.
У 1957 році нарешті була надрукована незрівняна у своїй самобутності та ліричній схвильованості кіноповість «Зачарована Десна», роботу над якою розпочав автор у трагічному 1942 році.
І не можна цю коротку оповідь про трагедію генія не завершити світлими рядками з його останнього витвору про свій рід і свій народ, які він нам залишив як заповіт:
«Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.
Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку веселу, сиву води, ходив босий по твоїх казкових висипах,…що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й зараз, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».
                                                                                Наталя Шаталова