• 
• 

Забужко Оксана Стефанівна

Рейтинг Користувача: / 7
НайгіршеНайкраще 

Оксана Забужко — сучасна українська поетеса, письменниця, літературознавець, публіцист. У своїй творчості письменниця приділяє багато уваги осмисленню української ідентичности і при цьому часто користується методологією фемінізму та постколоніалізму.
— сучасна українська поетеса, письменниця, літературознавець, публіцист. У своїй творчості письменниця приділяє багато уваги осмисленню української ідентичности і при цьому часто користується методологією фемінізму та постколоніалізму.

Дата народження: 19 вересня 1960
Місце народження: м. Луцьк
Громадянство: українське

Оксана Забужко закінчила філософський факультет (1982) та аспірантуру з естетики (1985) Київського університету імені Тараса Шевченка. Вона захистила кандидатську дисертацію на тему «Естетична природа лірики як роду мистецтва». В 1992 Оксана Забужко викладала україністику в університеті Пенн Стейт як запрошений письменник. В 1994 авторка отримала стипендію Фонду Фулбрайта і викладала в Гарвардському та Пітсбурзькому університетах. Починаючи з 1989 р. Забужко є старшим науковим співробітником Інституту філософії НАН України.

 

Творча діяльність

В Україні Забужко від 1996 (від часу першої публікації роману-лонґселлера «Польові дослідження з українського сексу») залишається найпопулярнішим україномовним автором – загальний наклад проданих її книжок станом на 1 січня 2003 становить понад 65 тис. примірників. Крім того вона є авторкою численних культурологічних статей і есеїв у вітчизняній та зарубіжній періодиці. Оксана Забужко провадила авторську колонку в деяких періодичних виданнях («Panorama», «Столичные новости» тощо), вела літературні майстер-класи в Київському університеті.

Твори Забужко здобули також міжнародне визнання, особливо широке — в Центральній та Східній Європі. Її вірші перекладалися 16 мовами світу і 1997 удостоєні Поетичної Премії Global Commitment Foundation (Фонду Всесвітнього Зобов’язання, США). Серед інших її літературних нагород - премії Фонду ім. Гелен Щербань-Лапіка (США, 1996), Фундації Ковалевих (1997), Фонду Рокфеллера (1998), Департаменту культури м. Мюнхена (1999), Фундації Ледіґ-Ровольт (2001), Департаменту культури м. Ґрац (2002) та ін.

Твори

Поезія

* Травневий іній (1985)
* Диригент останньої свічки (1990)
* Автостоп (1994)
* Kingdom of Fallen Statues (1996)
* Новий закон Архімеда. Вибрані вірші 1980-1998 (2000)
* Друга спроба: Вибране (2005)

Проза

* Інопланетянка (1992)
* Польові дослідження з українського сексу (1996)
* Казка про калинову сопілку (2000)
* Сестро, сестро (повісті й оповідання, 2003)

Філософсько-літературознавчі праці

* Дві культури (1990)
* Шевченків міф України (1997)
* Філософія Української ідеї та європейський контекст: франківський період (1992)
* Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій (2007)

Публіцистика

* Хроніки від Фортінбраса (1999)
* Let my people go. 15 текстів про українську революцію] (2005)

 

 

 

Інтерв’ю

Оксана Забужко – одна з небагатьох українських письменників, чиє ім’я відомо принаймні кожній освіченій людині і одночасно одна з небагатьох українських письменників, які живуть на гонорари від написаних книжок. В Україні Забужко від часу першої публікації роману-лонґселлера «Польові дослідження з українського сексу» залишається найпопулярнішим україномовним автором.

Твори Забужко здобули міжнародне визнання, особливо широке — в Центральній та Східній Європі. Тривалий час вона працювала викладачем. Причому лекції з естетики кандидат філософських наук Оксана Забужко читала не тільки київським студентам, а й їх колегам з всесвітньо відомих університетів: Гарвардського, Йельського, Колумбійського.

Наразі пані Оксана відлетіла до Бельгії на запрошення брюссельської літературної організації Het beschrijf. Перед відльотом пані Оксана дала інтерв’ю.

РОБОТА ПИСЬМЕННИКА – ТОРГУВАТИ ПОЧУТТЯМИ

Пані Оксано, Ви дуже емоційна людина. Чи не заважає Вам ця емоційність жити і, з іншого боку, чи може творча людина бути не емоційною?

Жодна творча людина не може бути неемоційною. Це частина професії. Ти все перепускаєш через себе. Колись в такій ситуації я сказала, якщо я не буду пропускати через себе, то що від мене тоді лишиться? Це робота – ти торгуєш почуттями. Твоя міра вразливості на дійсність має бути в десятки разів вища, ніж у нормальної пересічної людини. Ти маєш бути людиною без шкури. Інакше воно не зрезонує і не виникне потреби писати.

Для Вас “Польові дослідження” - це психотерапевтичний акт чи посібник для жінок, який має навчити їх переносити страждання?

Мені важко про цю книжку говорити, бо за ті 12 років, відколи вона вийшла друком, вона вже в стількох руках побула, її вже стільки читали, перекладали, вивертали, перевертали. Я на “Польових дослідженнях” зрозуміла, що мають на увазі, коли кажуть: книжки - як діти. Це ж не просто – один раз її народив і викинув. Ні. Вона продовжує своє життя. І ти мусиш її весь час глядіти.

Її настільки по-різному сприймали і сприймають, і не сприймають теж по-різному. Є простий рівень несприйняття: незвичка до стилю і мови, довгих речень, тобто коли людина чогось не читала, то вона сприймає “Польові дослідження” як “непонятно что”. Є інший рівень, той, про який ви сказали – больовий. Героїні боляче, голос больовий – біль за це розбите кохання, біль за розбиті ілюзії, біль за країну, за абсолютно все. Ці сто з чимось сторінок болю спроможна сприйняти і зіндентифікуватися з ними тільки людина з дуже низьким больовим порогом, з підвищеною чутливістю і здатністю до емпатії. Воно психологічне дуже на любителя. Література несе певну порцію больового шоку також.

Я знаю, скільком молодим жінкам ця книжка просто допомогла вижити. Я маю в арсеналі цілу купу жіночих сповідей, які раз і назавжди виправдовують перед будь-якою небесною інстанцією акт написання цієї книжки. Коли люди говорять: “Вы спасли мне жизнь”, - то це щось значить.

Про ступінь біографічності цієї книжки існує багато версій. Головна героїня - письменниця Оксана. Існує думка, що всі герої твору також мають своїх реальних прототипів. Отже, Ви писали книжку з себе і свого оточення?

Це набагато складніше. І з себе також. Я їй звичайно дала цілий ряд таких автобіографічних збігів. Але шукати якогось стовідсоткового портретного “сходства” не варто. Можна сказати, що герой “ну очень приукрашенный”. Мені так складно було витягнути образ. Мені був потрібен образ "вменяемого" художника, в собі закам’янілого, з усіма його комплексами українського мужчини. Так складно було знайти героя.

Тобто Ви його ідеалізували?

Безумовно. Я його і ідеалізувала, і еротизувала. Реально, цей образ аж ніяк не портретний, повірте мені. Я б навіть сказала, що він збірний. Натурники були, але шукати життєподібності – це марна справа.

Я ДУРІЛА ВІД ТОГО, ЯК КУНДЕРА ПРАЦЮЄ З СЕКСОМ

А чи є у Вас улюблений автор?

Одного улюбленого автора не буває. Буває автор, який тобі на різних етапах найближчий, найцікавіший. На певних етапах чогось вчишся. Потім ти їх переростаєш. Ті самі “Польові дослідження” вище не в сує згадані – це результат мого внутрішнього діалогу, який цілу молодість тягнувся з Кундерою. Він був один з тих авторів, якого я (в англійських, правда, перекладах) перечитала всього. Я дуріла від того, як він працює з сексом. Як він через один рух в ліжку може показати всю соціологію героя: походження, минуле, комплекси і т. д. Він справді один з тих письменників в літературі 20 ст., хто цим мистецтвом оволодів досконало і у мене завжди був такий challenge (виклик – авт.) Я б хотіла так уміти, тільки з жіночої сторони. Коли “Польові дослідження” переклали чеською, чеський критик написав, що це Кундера в спідниці. Я сказала собі “Yes!”

В Україні засилля легкої жіночої прози, але в той самий час у нас не вистачає літератури для широкої маси мислячих жінок, як от, наприклад, Толстая чи Уліцька в Росії. Чому так склалося? Чи є у нас потенціал до такої літератури?

З одного боку непогано, що пішла ця дамська проза, romans, їх завжди видають у кольорових обкладинках із рожевими сердечками. Ще у нас з’явилася чікліт – література молодих жінок, які роблять кар’єру і пишуть про те. Та сама Пиркало - це висококласна чікліт, в чистому вигляді, це main-stream на чікліт. У розвиненій літературі повинні бути заповнені всі ніші, в тому числі і комерційні ринкові, як чікліт, література жіночих журналів.

А які ніші пустують в Україні?

Останні 10 років у нас відбувається заповнення ніш масової літератури. У нас проблема з серйозною літературою. От ви згадали Уліцьку. Не конче всім писати, як Забужко. Має бути і Толстая, і Уліцька – нормальна жіноча проза, як от в Україні Ірина Вільде у поколінні наших бабусь. Марія Матіос із “Солодкою Дарусею” зробила таку спробу. Але вона хоче заповняти собою всі ніші. В неї дуже багато різного і часом здається, що це різна людина писала. Треба трохи почекати. Зараз є чимало молодих імен, які вже засвітилися, яким ще дуже до 30. Але вже видно, що з письменника буде ліпитися. Я думаю, років через 5-7 процес гонки за комерційністю трохи спаде, увійде в береги і тоді вже з’явиться ніша для нормальної літератури. І ті самі молоді дівчатка 20-22-літні не будуть зі звірячими очима бігати підписувати контракти на 6 романів за рік. А будуть думати про те, що до них були і Вірджинія Вулф, і Леся Українка, і сестри Бронте. І що є відповідальність не тільки перед конкретним видавцем, який тобі зараз платить гонорар за книжечку, яку через рік забудуть, а що є відповідальність перед власним талантом і власною літературою, яка з тебе починалася.

Ви згадали комерцію в літературі. А що для вас гроші?

Я вже давно це для себе сформулювала. Гроші розв’язують в житті тільки ті проблеми, які спричинені їхньою відсутністю. Це добре, коли вони є. Це в порядку, це ок. Це хороший привід їх не помічати. Чого я всім можу бажати: щоб гроші були, щоб всі проблеми були закриті і далі ви могли в своєму житті займатися тим, що насправді є в житті цікавим і вартим того, щоб для нього жити.

Я БУЛА У ШТАБ-КВАРТИРІ НАТО

Наскільки глибоко Ви цікавитесь політикою?

Я не цікавлюся політикою. Я цікавлюся світом, в якому я живу, і відповідно Україною, часом, епохою, в якій я живу. Я як людина, чиєю професією є осмислювати реальність, цікавлюся дуже багатьма речами, які діються на цьому світі. Але в Україні політикою називають розборки політичних еліт. У нас немає професійної політики як такої . У нас немає людей, які б формували якісь стратегії надовго, а не виграти вибори з сьогодні на завтра і щось ділити.

Мені було цікаво, коли я мала нагоду в листопаді обідати з Йошкою Фішером (міністр закордонних справ Німеччини у 1998-2005 рр. - авт.) у Відні. То була велика збіганка світових політиків і інтелектуалів, яку зазвичай розбавляють письменниками. Говорити з Йошкою Фішером – страшенно цікаво: про життя, про проблеми, про тенденції. Говорити з українськими політиками дуже нецікаво. Ніяких проблем і тенденцій у них в голові не роїлося. Я взагалі не знаю, що вони читають і чи читають в принципі. Але оці теми, в яких загрузла українська журналістика: хто кому дав підніжку, а хто кому дав по пиці, а хто сьогодні тут обійшов того – це не є політика.

От Ви кажете, що не цікавитесь політикою, але нещодавно брали участь у форумі щодо вступу України до НАТО і навіть виступали з промовою. Виходить, що аполітичною Вас назвати аж ніяк не можна...

Я цікавлюся часом, в якому я живу. А на часі сьогодні – НАТО.

До речі, я була у штаб-квартирі НАТО. Це була така виправа, куди запрошували опіньон-мейкерів. Зі штаб- квартири НАТО мені прислали запрошення. Це просто письменницький інтерес: побувати там всередині, поговорити і з політиками, і з військовими. З військовими було набагато цікавіше. За обідом я мала розмову з одним натовським генералом, який був у Югославії. Це була шалено цікава розмова. Я за ці півтори години за обідом від нього почула набагато більше цікавих речей стосовно психології, рушійних мотивів війни, щодо поведінки людей, аніж я вичитала у творах навіть добрих югославських письменників. НАТО- є просто реальна організація міжнародної безпеки на сьогодні. І Україні, котра наскрізь продувається всіма вітрами і яка сама себе не спроможна захистити і убезпечити, – дай Бог приєднатися до цієї самої системи міжнародної безпеки.

Яку політичну проблему України Ви вважаєте найбільш пекучою?

- Одну? Я не бачу стратегії реформ. До того моменту, коли ми, як, скажімо, перший-ліпший громадянин Швейцарії чи Нідерландів, не будемо розгортати газети, які нам кидають в скриньку і читати в них докладний бюджетний звіт, звіт місцевих властей, постатейно, на що були витрачені наші гроші – вкладників податків, я, як Станіславський, буду говорити нашим політикам: “Не верю”.

А чи може, на Вашу думку, творча людина без шкоди для своєї репутації підтримувати ту чи іншу політичну силу?

Мабуть може, я не знаю. Бувають ситуації. Ось, наприклад, Майдан був справою національного виживання. Йшлося не стільки про підтримку конкретної політичної сили, скільки за життя і свободу.

А яку політичну силу Ви зараз підтримуєте?

Я не співпрацюю, ніколи не співпрацювала, різко і назавжди сказала "ні" всім спробам всіх політичних сил мене засватати. Я відмовилась, що було дуже важко розтлумачити українським журналістам, які мене вже записали в депутати, прочитавши пропозицію включити мене до списку. Жодному українському журналісту не спало на думку, що людина, яку пропонують до списку, взагалі може відмовитися. Десь півроку після того мене питали: “А як Вам там у Верховній Раді?” Коли я обурено підстрибувала і казала: “Кому – мені? Я порядна людина. Навіщо мене ображаєте?” То у відповідь бачила квадратні очі співрозмовниці.

Пропозиції надходили від однієї політичної сили?

Було багато спроб “склонить меня к сожительству”. Не всі ці розмови відбуваються перед пресою. Не все відбувається так публічно, як тоді, коли прозвучала пропозиція Президента.

Проблема нашої культурної еліти на сьогодні - у нас критично мало таких людей як я, Олег Скрипка, які не вступають в ігри з політиками, які не продаються, які достатньо незалежні, в тому числі і економічно, щоб робити свою справу і як казав Пушкін: “Истину царям с улыбкой говорить”. Коли ти ніяк і ні з ким не пов’язаний – тоді ти можеш вважатися незалежним інтелектуалом, який може оцінювати ситуацію об’єктивно, зі сторони і в кожній ситуації говорити те, що ти думаєш. Це велике благо.

НЕ ЛЮБЛЮ ОФІЦІЙНОГО ШЛЮБУ

Дуже мало відомо про Вашу сім’ю, особисте життя. Ви все ж таки публічна людина...

Чому мало відомо? Я ж писала у тій самій “Сестро, сестро” свою автобіографію. Я не озвучую багато речей, скільки озвучують українські політики. Публічність політика і письменника - це трошки різні категорії публічності. Політики фейсом торгують. А ми все-таки торгуємо продуктом, який виробляється в дуже закритій від людських очей лабораторії. Періодично розпитують: розкажіть цікаві історії, які з вами траплялися. Я Вам розкажу цікаві історії, а що потім буду писати? Розкажіть про своє перше кохання? Ні, дякую, я про нього ще не написала.

У Вас був не один чоловік...

Я цього не приховую. Я вже говорила, чому не люблю офіційного шлюбу. Я була один раз в офіційному шлюбі і двічі в громадянському, разом і з нинішнім. Я інститут офіційного шлюбу в тому вигляді, який є на сьогодні в суспільстві, приймаю тільки в тих формах, коли офіційний шлюб неминучий: діти, майно. В офіційному шлюбі ви винні обом сторонам, обом родинам, починаючи від того самого РАГСу.

Я пам’ятаю свій офіційний шлюб. Воно мені лишилося як образа. Стоїть ця квочка в тозі як суддя в американському суді з цією плямбою на грудях і металічним голосом повідомляє, з якою метою ми створюємо сім’ю. Це імітація функцій священика при вінчанні. Але вінчання є священне таїнство. Як ти смієш мені розповідати від імені держави, з якою метою я створюю сім’ю? Офіційний шлюб – це як раз та форма публічності, яка апріорі ускладнює стосунки. Шлюб і сам по собі є дуже складна штука. Достатньо тих проблем, які ви маєте між собою вдвох, щоб ще суспільство стояло над вами з указкою і розповідало, як ви повинні себе поводити. Ти отримуєш новий суспільний статус – дружини, невістки, зовиці, цілу купу соціальних масок, які ти не замовляла. Ти просто хотіла бути разом з людиною, яку ти кохаєш і яка кохає тебе.

Спогади про офіційне одруження – це вже якісь новелетки. Я вам і так говорю більше, ніж слід казати в інтерв’ю. Це цікавий матеріал, це живий матеріал, це людський матеріал. Але його треба проговорювати не в інтерв’ю, а писати в текстах.

Чи часто Ви закохуєтесь?

Я думаю, це має бути перманентний стан душі. Про це я написала. Вийде збірка есе про любов, так що там я свою філософію любові, філософію кохання в обсязі короткого есе чи оповідання, чи самосповіді на 10 сторінках виклала.

НЕ ВСЕ ПИШЕТЬСЯ, ЩО ХОЧЕ НАПИСАТИСЯ

Змінюється життя, змінюються літературні смаки. А чи є такий власний твір, який з плином часу перестав подобатися? Ні про що не жалкуєте?

Я жалію тільки за тим, чого не написала свого часу.

З якої причини?

Не все ж пишеться, що хоче написатися. Процент реалізованих задумів по відношенню до нереалізованих у мене (взагалі це було б цікаво опитати різних письменників на цю тему) приблизно 1 до 10. Це в кращому разі. Є чимало закінченого, що я не хочу публікувати, не вважала за потрібне. Десята частина – те, про що думала, що хотілось, що писалось, але не дописалось. Пишеш, доводиш до сотої сторінки і бачиш, щось не те. От розлюбила ти цю річ по дорозі. Такого було і не мало. В мене немає нелюбимих творів. Коли я його розлюблюю по дорозі, я його просто перестаю писати.

Я, як всі серйозні письменники, веду, як казав Достоєвський, “дневник писателя”. Це не побутовий щоденник. Це якісь записи, роздуми, задуми, нотатки, враження, рядки, образи і т.д. Але в цілому воно відбиває мою внутрішню біографію. Коли перекинути років 20 назад, видно, чим я на той час жила і можна відновити навіть подієву канву. Але це такі речі, які публікуються тільки після смерті письменника.

Часом стає шкода того, що не доведено до кінця. Але те, що не доведено тоді, через 10 років не доведеш.

Письменниця у повітрі

Філософ, науковець, перекладач, поетка і письменниця – усе це природно поєднується у творчому таланті Оксани Забужко. Як каже співрозмовниця “Новинаря”, з класикою вона покінчила. Має на увазі наукову трилогію, присвячену сучасній інтерпретації Тараса Шевченка, Івана Франка і Лесі Українки. Сьогодні, після успішного третього видання останньої книги, Забужко активно працює над закінченням роману “Музей покинутих предметів”. У його написанні авторці бракує історичного підґрунтя. Більшу частину часу займає дослідження архівів і реконструювання усної історії...

.Пані Оксано, у своїй книзі “Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій” ви посилаєтеся на визначення В’ячеслава Липинського – “політикуючи інтелігенція”. Якщо останні нащадки інтелігенції європейського типу, заснованого на релігійній версії лицарства, були винищені у 30-х роках, то які перспективи мають сьогоднішні розмови про “європейські цінності” в українській культурі”?

- Як нам ростити інтелектуалів замість інтелігенції – в книзі прямого рецепту немає. Але має само реалізуватися три покоління освічених, незалежних і вільних людей. Потрібен прошарок отих вільних інтелектуалів, економічно незалежних (не прикормлених державою, не на службі у неї), тобто людей вільних професій з трьома університетами (вища освіта у трьох поколіннях), щоб в Україні кількісно було достатньо людей, які би займалися виробництвом смислів і довшими далекосяжними стратегіями. Що сьогодні робить наша політикуючи інтелігенція? У нас же ніхто не говорить в сенсі якихось стратегій ані синхронно, ані діахронно.
Я в жодному разі не закликаю до реставрації еліти, тим паче, що в тому вигляді, у якому її знищили, вона реставрації не підлягає. Але потрібно, щоб в Україні наросли “вільні мізки”, які працюють не в режимі достосування до нинішніх умов, а прогностично і стратегічно. Які бачать країну і в синхронних контекстах, і в європейських, і в азіатських. Сьогодні ж ці функції беруть на себе письменники, але й таких письменників у нас ще не виросло. Тобто у нас, в принципі, - що в літературі, що в політиці, економіці, бізнесі – є перше покоління, яке навчене лише здобувати, і на першому етапі – здобувати тільки для себе. А в цих умовах говорити про якусь реставрацію в осяжному майбутньому не випадає.

Ви наголошуєте, що у книзі всі бібліографічні джерела доступні. Що ви хочете цим сказати?.

- Те, що кожна інтелігентна людина може піти і прочитати їх. Я просто не послуговувалася тим, що насправді знаю. Це не мемуари. Я дуже багато речей знаю з дитинства, від тих окремих уцілілих людей, не на рівні пліток, а на рівні достеменному. Тобто [це] усна історія, яка не має джерельного підтвердження. В умовах постійного спалення книг (а це окрема тема української культурної історії – спалення приватних бібліотек, пожежа у відділі україніки Центральної наукової бібліотеки тощо), роль усного переказу – це роль живої пам’яті. Це стосується і всієї нашої історії, адже у нас немає єдиного національного наративу, в якому письменник міг би працювати. Історична пам’ять і тожсамість розбита на групи – регіональні, професійні, тусовочні.

Книга про Лесю Українку завершує масштабну трилогію – фактично, проект детективного розслідування історичних загадок і замовчувань. Які, на вашу думку, постаті української культури першочергового потребують такої ж негайної “реставрації”?

- В нашій культурній спадщині де не копни, там лакуни. Є ціла низка першорядних постатей, як, наприклад, Драгоманов. Даруйте, далеко не кожна нація може пишатися такого класу мислителем, який створив нову політичну свідомість. А його [твори] насправді жодного разу не видавали повним зібранням. Хоча він є батьком російської демократії, з яким полемізував Ленін. Уся кадетська партія – це дитя Драгоманова.
Якщо згадати сучасників, то остання поетична книга Василя Стуса “Птах душі”, писана верлібром у засланні з 1980 по 1985 рік, так і не знайдена. П’ять років життя поета нобелівського класу залишаються невідомими. Немає людей, готових їхати в архіви ФСБ. І нікому в Україні це особливо не болить. Ці великі імена потрібні лише достойникам, які поклавши руку на серце, виголошують ювілейні промови. Має пройти два-три покоління, щоб відновити трансмісію, спрямовану на реконструювання наративу, причому синхронно х тим, що відбувається сьогодні і тікає з-під ніг. Дев’яності роки минули, а українська література нічого про них не сказала.

.Які ж у вас стосунки з офіційним лесезнавством? Що зачіпає у відгуках на книжку?

- Я мала кілька запрошень на університетські семінари, конференції, присвячені творчості Лесі Українки. Можливо, я ще тоді доїду. Але мені надто важко далася ця книга. Я розраховувала закінчити її за рік. Вона забрала три. Книга мені дуже вклинилася у графіки, плани, якісь екзистеційні стани. Тому я її написала, закрила тему і повернулася до роману “Музей покинутих секретів”. Я не маю тієї фори, яку зазвичай має письменник, написавши нову книгу, - говорити про неї, перебувати в полі її післядії, відстежувати, перетравлювати тощо. Тому я не найкращий суддя того, як книжка була сприйнята. Та й у даному разі, перепрошую, мені не залежить. Тому що я її свідомо писала не для сьогоднішнього дня, я її писала “на виріст”. І безмежно щаслива, що оці 13 тисяч примірників розлетілися за півроку. Якби мені від початку сказали, що так буде – я б розсміялася у вічі. Значить, в суспільстві відбувається процес нарощування сил. “Діти Майдану”, яким зараз двадцять з лишнім років, уже мають дуже чіткі вимоги і сформульоване запотребування на національну ідентичність. Десять років тому була абсолютно інша молодь, яка йшла на освоєння технологій виживання. От поки я писала книгу, ця нова молодь підросла.

У своїй публіцистиці і наукових роботах ви гаряче критикуєте прихід до влади “масової людини”, хамократію, плебейські нації. Чи можливий сьогодні в українській літературі герой, який має що протиставити людині типу Духless?.

- Він завжди є в літературі, і в житті. Інша річ, що сьогодні українська література перебуває на стадії освоєння ринкових технологій, заповнення ніш. Вона все ще паралельна українській реальності.

Насамперед на рівні мови...

- Так-так. У моєму літературному поколінні, коли відкрилися мовні шлюзи, - шаленими темпами відбулося освоєння різних мовних пластів. Оця, знаєте, феноменологія від Подерев’янського до Жолдака, Іранця і так далі – весь цей спектр відкриттів дозволив грати на всій мовній клавіатурі. А за мовою тягнуться інші речі, всім відомі. Сьогодні в українській літературі йде гарячкове хапання повітря, є потреба просто наговоритися. Якось на одному конкурсі мій колега сказав: “Слухай, надіслали тисячу романів! Але це не означає, що ті, хто написав ці романи, у своєму житті їх прочитала так само тисячу чи бодай сотню”. Це навіть важко назвати романом, і герої сьогодні не персонажі. Крім Севастіана (Прохасько) і божевільної Дарусі (Матіос), у нас немає характерів і героїв з виразним обличчям. Вони з’являться пізніше, після стадії літературного лапету. Для цього література має бути адекватна соціальній реальності, а це потребує часу.

До вас часто звертаються як до останньої інстанції з проханням оцінити творчість молодих авторів. Думаю, це пов’язано з нерозривністю інституту критики. Як довго це триватиме?

- Справді, це не моя компетенція – оцінювати і критикувати, це робота професійної критики. Я читаю те, що мені приносять, щоб, “зміряти температуру” молодої літератури. По тому, що мені приносять в рукописах, що рекомендують друзі, мені вистачає однієї книжки, щоб вирішити, чи буду я читати цього автора далі. Але я роблю це просто для орієнтації в просторі. Якби я читала всю сучасну українську літературу, тоді не мала б часу читати направду добру літературу.
З критикою завал, звісно, повний, але я оптимістка. Зараз оформився запит на критику. Згрубша кажучи, “жежешних” дитячих романів стало багато, і читачів сьогодні далеко не п’ять тисяч обраних, як було колись. Для орієнтації вже потрібні компаси, інфраструктура, потрібні книжкові колонки у всіх щоденних газетах. А завтра знадобляться спеціалізовані літературні видання, післязавтра – літературне ток-шоу на телебаченні, як то є у всіх нормальних країнах, а ще далі – літературні фестивалі, не виссані з пальця, не придумані, а авторитетні. Бо я сьогодні знаю масу людей, які мають до того хист, але це не їхня професія, вони не можуть заробляти лише на цьому. Але все піде значно швидше, аніж нам здається.

.Ви нещодавно побували в Карпатах, і це безпосередньо пов’язано з романом “Музей покинутих секретів”. У чому трудність цього тексту?

- Я його планувала на сторінок двісті. Сьогодні він вже налічує триста, а мені ще дописувати передостанній розділ. І вже нема куди відкладати, бо, окрім українського видавця, чекають німецький і польський. А в процесі роботи перекладачі шлють уривки, на які я дивлюся з жахом і відкриваю ті файли. Я припустилася помилки, заздалегідь продавши права на книгу, хоч це нормальна практика. Більш цього не робитиму. Як людина матеріально незалежна, я собі цілком можу дозволити писати те, що хочу і скільки хочу, і так довго, як того річ вимагає. Роман в ситуації розв’язки. Але тут така справа: я працюю з матеріалом історії трьох поколінь. Він в українській літературі не оброблений, не написаний. Я не можу знайти його в книжках і по готовій канві щось вишивати. Виявилося, що мені треба робити роботу абсолютно чорнову, першого рівня, буквально польові дослідження без будь-яких лапок і іронії. Працювала в архівах, записала більше десятка інтерв’ю з людьми від Нью-Йорка до Галичини і запитувала: “А як там пахло?” В Карпати мені необхідно було сходити. Як типовій дитині асфальту, мені необхідно було якось вписати героя в зимовий гірський пейзаж, відчути, як герой ходив по снігу, що відчував, які там були звуки. Я таки дозріла до криївки високо в горах, з якої вояки взимку не виходили. І знаєте, після цього все стало на місця. А це тільки одна дрібничка, що стосується тексту. З усієї несамовитої купи проораного матеріалу в тексті іде якийсь нюанс. Письменник завжди мусить знати більше, ніж читач. Роман має бути заряджений тією закадровою інформацією, яку не видно в тексті. Але все це не від хорошого життя. Як письменник, який пише fiction, я працював на рівні стелі. А піді мною немає муру, фундаменту, немає цілісного плану будинку. Я працюю, умовно кажучи, на плафонах, розмальовую їх, висячи у повітрі, як Рафаель. Відповідно, для себе самої мені треба звести підмурки, щоб не працювати в режимі “развєсістой клюкви”.

Яку соціальну роль для вас виконує блоґерство на інформаційних сайтах?

- Варто було написати у блозі про якусь книжку, як усі побігли і купили її. Варто було сказати, що такий-то театр приїздить і дає виставу, як з’ясувалося, що в театр купа народу набігла. Поруч сідає жінка і, кахикнувши, каже: “Пані Забужко, я тут завдяки тому, що прочитала ваш блоґ”. Хоча перед тим в цьому театрі ледь-ледь два ряди були заповнені глядачами. Так що це чудовий недійний ресурс. Хоча я не блоґер у повному розумінні. Інтернет – страшенно часомістка штука. Те, що я там пишу, не є в чистому вигляді internet writing. Для мене це можливість кидати якусь корисну інформацію.
Що мене вкурлювало в тижневих газетярських колонках, так це обов’язок щось писати, незалежно від того, чи хочеш ти щось сказати, чи ні. Будь-який графік мене гнітить з дитинства, я самоконтрольована система. Мене приваблює якась нова можливість публічного щоденника (який регулярно читає наше “правітєльство”, як мені повідомили, хоч я не думала, що він виконуватиме просвітянську функцію для членів уряду!) Мені цікава можливість безпосереднього контакту. Я не певна, що читачі блоґу знають, чим я взагалі займаюся. Але певну соціологічну картину ця публіка дає. Для мене це експлуатація нового жанру ХХІ століття, але публічне письмо погано впливає на стиль. Тому написання роману й одночасне перебування в блозі – no!