• 
• 

Володимир Михайлович Івасюк

Рейтинг Користувача: / 26
НайгіршеНайкраще 

 

 

Володимир Михайлович Івасюк (04.03.1949–22.05.1979) — видатний український композитор і поет. Один із основоположників української естрадної музики. Автор ста семи пісень, п’ятдесяти трьох інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Був професійним медиком та скрипалем, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі. Майстерно виконував свої пісні. Мав художній талант, був неординарним живописцем.

Підло вбитий українським совєтським режимом. Його тіло було знайдене повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом. Офіційна версія — самогубство.

Докладно про життя і смерть Володимира Івасюка розповідається у книжках «Монолог перед обличчям сина» та «Життя і смерть Володимира Івасюка».
 

 

Володимир Івасюк
Основні дати життя і творчості

1949, 4 березня народився у м. Кіцмані Чернівецької області в родині учителів Михайла і Софії Івасюків.

1955–1963 навчається у місцевій дитячій музичній школі.

1956–1966 учень Кіцманської середньої школи.

1962 бере участь у заключному концерті обласного огляду музичних шкіл Буковини.

1963 вступає до Київської музичної десятирічки ім. М. Лисенка по спеціальності альт. Навчається першу чверть. З другої чверті через хворобу повертається до Кіцманя та навчається у середній школі та музичній школі по класу фортепіано.

1964 пише першу пісню «Колискова» на вірші батька. У рідній школі створює вокально-інструментальний ансамбль «Буковинка».

1965 ансамбль «Буковинка» за перемогу в республіканському конкурсі нагороджено поїздкою по Дніпру.

1966 сім’я переїжджає до Чернівців. Вступає до медичного інституту, однак виключений з нього за участь у “політичному інциденті”. Влаштовується працювати на завод «Легмаш», де керує заводським хором. Під псевдонімом Весняний надсилає на обласний конкурс пісні «Відлітали журавлі» на вірш В. Миколайчука та «Колискова для Оксаночки» на власний вірш. За пісню «Відлітали журавлі» удостоєний першої премії.

1967–1972 повертається до навчання у медичному інституті.

1970 пише пісні «Червона рута» й «Водограй», які вперше виконує з Оленою Кузнецовою у передачі Українського телебачення «Камертон доброго настрою» 13 вересня.

1971 режисер Роман Олексів знімає в селищі Яремча перший український музичний фільм «Червона рута», в якому головні ролі виконують Софія Ротару й Василь Зінкевич. У фільмі звучить багато пісень Івасюка. «Червона рута» перемагає на першому всесоюзному фестивалі «Пісня–71». На заключному концерті в Останкіно її виконують Назарій Яремчук, Василь Зінкевич і Володимир Івасюк у супроводі естрадно-симфонічного оркестру під керівництвом Юрія Силантьєва. «Червону руту» друкує тижневик «Україна».

1972 на чернівецькому телебаченні відбувається прем’єра пісні «Балада про дві скрипки», яку виконує Софія Ротару. Пісня «Водограй» перемагає в телевізійному конкурсі «Алло, ми шукаємо таланти!» та фестивалі «Пісня–72». Переїжджає у Львів. Там навчається в медичному інституті й починає студії у консерваторії на підготовчому відділенні. У листопаді на запрошення Володимира Івасюка у Львівському театрі ім. Марії Заньковецької його пісні виконує ансамбль «Смерічка». Початок співпраці з Ростиславом Братунем, що є етапним у творчості композитора.

1973 закінчує Львівський медичний інститут, вступає в аспірантуру до професора Т. Митіної.

1974, серпень у складі радянської делегації їде на міжнародний пісенний конкурс «Сопот–74», на якому Софія Ротару перемагає з його пісню «Водограй». Із сестрою Галиною здійснює коротку подорож Польщею.

1974, вересень розпочинає навчання на композиторському відділенні Львівської консерваторії в класі А. Кос-Анатольського.

1974–1975 робота над музикою до вистави «Прапороносці» за однойменним романом О. Гончара. Режисер вистави — Сергій Данченко.

1975, 19 березня прем’єра вистави «Прапороносці». Музика В. Івасюка високо оцінена критикою.

1975, серпень-вересень у селі Розтоки на Буковині знімається фільм «Пісня завжди з нами», в якому Софія Ротару виконує шість пісень В. Івасюка.

1976, липень В. Івасюка виключають з консерваторії за пропуски занять. Пише музику до вистави «Мезозойська історія» у Дрогобицькому обласному муздрамтеатрі.

1977 відновлює навчання у Львівській консерваторії в класі Лєшека Мазепи. Софія Ротару з піснею В. Івасюка «У долі своя весна» перемагає на фестивалі «Сопот–77». Виходить платівка-гігант «Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару». Виходить збірка його пісень «Моя пісня».

1978, квітень участь у всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Єревані. Піаністка Л. Десяткіна виконує на конкурсі «Сюїту-варіації на тему народної пісні «Сухая верба» В. Івасюка.

1978, жовтень участь у всеукраїнському зльоті творчої молоді. Виконується «Сюїта-варіації для камерного оркестру» та відбувається прем’єра пісень «Літо пізніх жоржин» на вірші Р. Братуня, «Нам спокій, друже, тільки сниться» на вірші Р. Кудлика. Пісні виконує соліст Львівської опери Ігор Кушплер.

1978, листопад перемога на всесоюзному конкурсі композиторів-студентів консерваторій у Москві — дипломи II ступеня за «Сюїту-варіації для камерного оркестру» та «Баладу про Віктора Хара».

1979, квітень член журі першого республіканського конкурсу артистів естради.

1979, 24 квітня за телефонним викликом йде з дому й більше не повертається.

1979, 18 травня тіло Володимира Івасюка випадково знайдене в Брюховицькому лісі під Львовом.

1979, 22 травня похорон Володимира Івасюка на Личаківському цвинтарі у Львові, що вилився у масову акцію протесту проти влади. З цього часу на творчість композитора накладено заборону.

1989 відновлення інтересу до Володимира Івасюка. «Червона рута» стає назвою однойменного фестивалю.

1994, 2 березня президент України Леонід Кравчук підписує Указ про присудження посмертно Володимиру Івасюку Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка.

1998 концерт «Володимир Івасюк. Повернення». Спроба ознайомити сучасників з творчою спадщиною композитора.

1999, 4 березня відкриття у Чернівцях Меморіального музею Володимира Івасюка.

2001 на V Ювілейній Церемонії нагородження лауреатів Всеукраїнської премії у галузі музики та масових видовищ «Золота Жар-птиця» Володимира Івасюка нагороджено у номінації «За внесок у розвиток музичної культури України XX століття».

2003 вихід компакт-диску «Наш Івасюк» у виконанні Тараса Чубая та групи «Плач Єремії». Ріст зацікавленості творчістю композитора серед сучасної молоді.

 

Життєвий шлях

Стежки дитинства

Народився Володимир Михайлович Івасюк 4 березня 1949 року у районному містечку Кіцмань Чернівецької області в сім’ї вчителів Михайла та Софії Івасюків. Вже у три роки він проявив величезну увагу до музики, з цікавістю спостерігаючи за репетиціями учительського хору, на які його часто брали батьки. У 1954 році батько композитора разом з іншими жителями Кіцмані добивається, аби в містечку відкрили музичну школу, і п’ятирічний Володя потрапляє в підготовчий клас філії Чернівецької школи №1, де починає оволодівати скрипкою. А в 1956 році іде у перший клас середньої школи. Хлопець проявив неабиякі нахили до гри на скрипці, його запрошують грати на місцевих оглядах художньої самодіяльності, на батьківських зборах, на концертах для робітників та колгоспників. За свою чудову гру Володя отримує від земляків подарунок — гарну німецьку скрипку.

Будинок у Кіцмані Вчитель хлопця у музичній школі Юрій Візнюк вмовляє батьків продовжити музичну освіту дитини, тож після закінчення шостого класу Володя вступає в Київську музичну школу для обдарованих дітей імені М. Лисенка. Але навчання і виснажлива робота над собою, проживання в гуртожитку далеко від батьків позначились на здоров’ї підлітка і він, відмінник, після першого семестру повертається в Кіцмань, де продовжує навчання в середній школі та музичній школі за класом фортепіано. В 1964 році Володя створює в школі ансамбль «Буковинка» й пише для нього свої перші пісні, серед яких найперша — «Колискова». Колектив здобуває перемоги на кількох самодіяльних конкурсах, їде до Києва, там його помічають, запрошують на обласне телебачення, нагороджують подорожжю по Дніпру. Що важливо, пісні юного композитора запам’ятовуються, й невдовзі до нього звертаються з проханнями надіслати ноти й тексти пісень.

Перша скрипка Володі Попри заняття музикою справи у школі йшли прекрасно. За кілька місяців до її завершення Володя — один з небагатьох претендентів на золоту медаль. Саме тоді трапляється безглузда випадковість, яка невдовзі породить стільки життєвих труднощів та душевного болю. Під час прогулянки парком хтось з хлопців вирішив закинути картуз на гіпсовий бюст Леніна, що й було зроблено. Усвідомивши крамольність такого вчинку, друзі беруться знімати картуза. Але хто знав, що бюст не закріплений? У ході “операції” “вождь” падає, хлопці потрапляють в міліцію на 15 діб, відкривається «Справа Володимира Івасюка». Відразу постало питання про виключення з комсомолу, вигнання зі школи і позбавлення атестату. Батьки зробили все, що могли. Володя отримав атестат з четвірками з історії СРСР і суспільствознавства. Сім’я переїжджає до Чернівців. Володя блискуче здає екзамени в медичний інститут і його зараховано на перший курс лікувального факультету. Радості не було меж, але хтось повідомив про його “справу”, і 31 серпня 1966 року Володимира звинувачують у тому, що він нечесним шляхом пробрався в лави студентів і при всіх зачитують наказ про його виключення.

Юнак витримує цей удар і продовжує боротьбу за своє майбутнє. Він іде працювати слюсарем на завод «Легмаш». Коли профспілковий діяч Леонід Мельник дізнається, що Володя музикант, то доручає йому створити і вести заводський хор. Невдовзі цей хор починає займати провідні місця в оглядах художньої самодіяльності, на виступах ансамблю акомпанує сестра Володі Галя, хористи виконують Володині пісні. На хвилі натхнення Івасюк ризикує і під псевдонімом Весняний надсилає на конкурс до 50-річчя Жовтня пісні «Відлітали журавлі» та «Колискова для Оксаночки». Отримує першу премію.
Червона рута — квітка надії

Володя, шкільні роки Через рік за рекомендацією «Легмашу» Володя вступає в Чернівецький медінститут. Він симпатичний усім, його відразу ж обирають старостою групи, запрошують в оркестр народних інструментів «Трембіта», в камерний оркестр медінституту. Після закінчення третього курсу Володя починає працювати над піснею «Червона рута». Хоча й до цього було багато пісень про загадкове зілля руту-м’яту, саме «Червоній руті» судилось полонити стільки сердець своєю ліричністю та своїм романтизмом. Коли Володя запропонував показати «Червону руту» й «Водограй» в передачі українського телебачення «Камертон доброго настрою», з’ясувалось, що нікому виконати жіночу партію, оскільки всі роз’їхалися на літні канікули. Тоді запросили володарку чудового сопрано, вчительку музичної школи №1 Олену Кузнєцову, і разом з нею Володя впродовж двох тижнів давав життя новій пісні. І ось, 13 вересня 1970 року на Театральному майдані Чернівців у присутності тисяч чернівчан і на очах мільйонної глядацької аудиторії постала чудові пісні — перший великий тріумф молодого митця.

Володя в юності У 1971 році в Карпатах був знятий фільм «Червона рута», в якому брали участь Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Раїса Кольца, ансамблі «Смерічка» і «Росинка». Це був перший український музичний фільм. У ньому прозвучали пісні Івасюка, Дутківського, Скорика. Цього ж року у передачі ЦТ «Алло, ми шукаємо таланти!» звучить Володина пісня «Водограй», а «Червона рута» стає піснею року на Всесоюзному конкурсі «Пісня–71».

Навесні 1972 року починається львівський період у житті Володі: він переїжджає до Львова, де стає студентом підготовчого композиторського факультету Львівської консерваторії та переводиться на IV курс Львівського медичного інституту. Розширюється коло мистецьких знайомств. І праця, невтомна праця. «Водограй» перемагає на «Пісні–72». Володя створює пісні: «Я — твоє крило», «Два перстені», «Наче зграї птиць», «Балада про мальви». Відбулась ще одна важлива подія — його пісню «Балада про дві скрипки» виконала молода співачка Софія Ротару, яка вже була відома як переможниця Всесвітнього фестивалю молоді й студентів у Софії за виконання народних молдавських пісень. Згодом вона виконуватиме багато творів Івасюка, а у 1974 році з «Водограєм» стане лауреатом фестивалю естрадної пісні «Сопот–74». Саме тоді вперше на міжнародному конкурсі прозвучала українська пісня. Про Володю дуже багато писала польська преса, перекладала й друкувала тексти його пісень.

Володя 1974 рік в біографії Івасюка відзначився ще двома моментами: його обирають делегатом ХХІІ з’їзду комсомолу від Львівської області, того ж року він стає студентом підготовчого відділення Львівської консерваторії по класу композиції. Разом з тим йому продовжують надходити листи з найвіддаленіших містечок і сіл СРСР — всі хочуть висловити свою велику і щиру прихильність молодому таланту. Це додає Володимиру ще більшої наснаги. У 1975 році він пише музику до спектаклю за романом О. Гончара «Прапороносці» і здобуває диплом першого ступеня. Однак, коли справа торкнулася висунення кандидатури Івасюка на присудження Шевченківської премії за спектакль, хтось викреслив його прізвище. А потім згоріли декорації до вистави… Тоді ж був знятий фільм «Пісня завжди з нами», у якому прозвучало шість пісень Івасюка. Володя проводив дуже багато часу на зйомках, тому пропустив чимало занять. Це стало причиною його виключення з консерваторії. Про цю прикрість Володя не говорив нікому, навіть батькам. Пише музику до вистави «Мезозойська історія» у Дрогобицькому обласному муздрамтеатрі.

Володимир Івасюк Через три роки ціною великих зусиль він поновився у консерваторії в класі Лєшека Мазепи. У видавництві «Музична Україна» виходить збірка пісень Івасюка «Моя пісня». Софія Ротару з піснею Володимира «У долі своя весна» перемагає на фестивалі «Сопот–77», а сам він працює над підготовкою платівки-гіганта. Як згадує київський звукорежисер М. Дідик, право на платівку-гігант мали лише члени Спілки композиторів, Володя ж тоді був звичайним студентом консерваторії. Тому “гігант” дався йому дуже важко, але коли він вийшов, то розійшовся вмить. Поруч з всенародною любов’ю свою “увагу” демонструє “рідна” партія. Секретар парторганізації консерваторії пропонує Володимиру написати заяву про вступ у КПРС, мовляв так йому буде легше. Але громадське життя триває. У 1978 році Володя перемагає на всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Москві і отримує дипломи II ступеня за «Сюїту-варіації для камерного оркестру» та «Баладу про Віктора Хара». Львівська комсомольська організація збирає документи для висунення Івасюка на присудження премії імені Островського, його запрошують до участі в роботі журі республіканського конкурсу молодих виконавців. Він дає інтерв’ю, про нього пише преса, його пісні звучать на радіо. Однак із виставою «Прапороносці» Івасюк не потрапляє в число претендентів на премію Островського. Про це він дізнається у Хмельницькому. А коли 24 квітня повертається до Львова, то за якимось дзвінком-викликом в обід одягається, йде до консерваторії і більше не повертається.

18 травня 1979 року тіло Володимира Івасюка знайшли у військовій зоні Брюховицького лісу недалеко від Львова.

Поховальна процесія Ховали Володю 22 травня, в день, коли прах Великого Тараса перевезли на Україну. Дубову труну, прибрану гілками калини і вишитим рушником, люди відмовилися класти на автомобіль й на раменах несли від оселі до самого Личаківського цвинтаря. Це була не бачена на ті роки процесія, це була непокора владі, адміністрації, судовим оманам. Про час і місце похорону ніде не повідомлялося. Некролог з’явився лише в одній газеті, яка виходила малим накладом — у «Львівському залізничнику». У ВУЗах призначили саме цього дня комсомольські збори з обов’язковою явкою. Були дані вказівки під загрозою виключення чи звільнення з роботи не йти на похорон. Жодної квітки у Львові не знайти, усі вони там — для Володі, останні живі квіти його останньої весни.

Коли труна пливла до Личаківського цвинтаря і злива квітів встеляла останній його зелений шлях, важкими кроками ступали львівською бруківкою десятки тисяч людей з усієї країни, його істинні друзі і побратими за життя і дотепер. З Волині примчав Василь Зінкевич, із Києва прибули Юрій Рибчинський і Вадим Ільїн, не соромилися сліз Назарій Яремчук, Дмитро Гнатюк і Микола Кондратюк, Ігор Білозір і Остап Стахів. Тріо Маренич на вінку написали:

Спасибі, друже, за любов жагучу
до рідної Вкраїнської землі,
повік твою «Червону руту»
співати будуть солов’ї.

Спереду процесії йшла в національному стриї і несла на руках портрет Володі в миртовім вінку донька відомого львівського художника Патика — Оксана. Позаду неї Назарій Яремчук разом із Левком Дутківським несли великий вінок живих білих квітів, надісланий Софією Ротару.

Пам’ятник на могилі І коли поставили біля ями труну, всі чекали якусь мить: хто вийде на перед і скаже перше слово. Той крок зробив і перше печальне слово мовив Ростислав Братунь. Голос його постійно тремтів і зривався, відчувалося, що хоче сказати те, що знають усі, але ще не час. Коли закінчив, тисячі подумки вклонилися йому за те, що не побоявся, не зрадив, не відступив. А це коштувало Ростиславу Андрійовичу посади голови Львівської організації спілки письменників та спокою до кінця життя. Свого побратима по перу підтримав завжди щирий Роман Кудлик. Виступи родини Січко закінчилися тюремним ув’язненням. Коли студенти консерваторії заспівали «Чуєш, брате мій», було чути не плач, а справжнє ридання. Народ ховав свого співця, який чесно і віддано служив йому.

Після похорону від рідних композитора відцуралися, ніхто не заходив, почалося страшне цькування вже мертвого Володимира. Навіть мертвому йому не могли простити його таланту, бо й мертвим він затьмарював своїми талантом живих. І справді, його ненавиділи живим, його боялися й мертвим. Могилу тричі підпалювали, а одного разу в червневу зливу горіли квіти. Пам’ятник, який виконав Микола Посікіра, прочекав у майстерні 10 років дозволу на встановлення. Але дякуючи народові, його любові до митця, могила цілий рік в квітах, завжди святочна. Чому? Вражають слова Ліни Костенко: «Слава — це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе».

 

 

 

Фрагменти книги «Життя і смерть Володимира Івасюка»

Уже із перші години з’яви Володі на землі люди заподіяли йому зло: через недогляд новонародженому закапали очі двадцяти-, а не двопроцентним розчином ляпіса — аргентум нітрікум по-медичному. І якби не вчасна допомога професора Чернівецького медичного інституту (мабуть, саме тому батьки переконали сина йти після десятирічки вчитися до цього вузу) Бориса Леонідовича Радзиховського, а також не захисний рефлекс, дарований природою (нерозумне дитя інстинктивно закрило повіки, тож ляпіс не обпік очних яблук), міг би стати Володя «сліпим музикантом» чи українським Бетховеном.

Батько митця ось як описує той епізод:

«Розглядаю сина довго і жадібно, очей не можу одвести. Шукаю у ньому своїх рис. Яке ніжне це дитинча. Гладжу теплою рукою його рожеве тільце і не тямлюся з утіхи.

Моя радість тьмяніє трохи від того, що по личку, уздовж носика, пропалено дві чорні доріжечки. Це краплі ляпісу котилися з очей, залишаючи після себе чорний слід. У голові ворушиться думка, що син при своєму народженні заплакав чорними сльозами. Мені страшно від цієї думки, відмахуюсь від неї, мов од лютого шершня».

Цей випадок з ляпісом — то Божий знак, провісник майбутнього зла, завданого за життя юнака людьми. Одні не сприймали його творчість, другі заздрили його славі, третіх сердила його незалежність у судженнях та поведінці, а багатьох його сучасників просто обурював той глибокий національний дух, притаманний його пісням, дух, котрий пробуджував українство від заколисуючих дифірамбів офіціозної пропаганди, що уславляла штучну спільність — «радянський народ». І всі ці недоброзичливці, як могли, шкодили таланту. Урешті-решт досягнули мети: композитора передчасно не стало.

«Хата, в якій ми мешкаємо, — знову цитую Михайла Григоровича, — збудована на тому місці, де колись зеленіла левада Михайла Воробкевича, дідуся відомого письменника і класика української музики Сидора Воробкевича. Згодом, як Кіцмань почав розвиватися, Церковний фонд поділив і розпродав ту леваду різним людям, що побудували там аптеку, поляки-ремісники звели свій національний будинок, а мій учитель Антін Борович вимурував дві гарні кам’яниці, одну для себе, а другу для доньки. Він розширив і збагатив сад Воробкевича. Повз той сад дзвінко дзюркотить потік».

Місцина, муза і доля Воробкевичів, немов осяяння, наснажували хлопчика. П’ятирічним він бере до рук скрипку, а вже за два роки його ім’я з’являється у пресі.

«Не менше люблять юнаки й дівчата скрипку, яку здавна називають у народі «царицею музики», — повідомляла 14 грудня 1956 року газета «Радянська Буковина». — Ось із нею в руках на середину виходить Володя Івасюк — учень першого класу, педагог Ю. М. Візнюк. Він притиснув гостреньким підборіддям до плеча інструмент, хитнув білявою головою і зіграв «Концертино» композитора М. Бакланової, потім — «Серенаду» Ф. Шуберта. Чарівна мелодія заполонила присутніх.

— Буде з хлопчика хороший скрипаль, — стиха похвально говорять батьки».

Провидцем виявився журналіст (слава вам, літописці подій!) В. Волівач. Бо мине лише п’ять років, і та ж газета 17 червня 1961 року вмістить інформацію, що засвідчила значне творче зростання юного музиканта.

«З великою насолодою, — писала вона, — слухали присутні виступ солістів. Заслужений успіх випав на долю скрипаля — учня п’ятого класу Кіцманської музичної школи Володимира Івасюка, який виконав «Концертино» О. Губера та вальс з опери-казки Рибникова «Ялинка» разом із своїм однокласником Миколою Сторожуком і юною піаністкою ученицею четвертого класу Танею Іскрук».

Рік 1964-й. В Україні народжується, певне, найперший (про раніші повідомлень у пресі не знайшов) вокально-інструментальний ансамбль. І не у великому місті, а в містечку Кіцмані на Буковині. Звідси й назва — «Буковинка». Організував цей вокально-інструментальний ансамбль, звичайно ж він, Володя Івасюк — учень дев’ятого класу. А співали в ньому Л. Шкуркіна, Л. Сазонова, М. Калинчук, музичний супровід належав — піаністці Г. Івасюк (старша сестра Володі), баяністові Є. Синьку, кларнетистові С. Клевчуку та скрипалю й гітаристу В. Івасюку.

Напередодні 25-річчя «возз’єднання Північної Буковини з Радянською Україною» колектив виступив у Києві, його концерт зняли на кінострічку й показали по Центральному (Московському) телебаченню. Отже, це був перший вихід музиканта, співака й композитора (у його творчому доробку вже були пісні «У двадцять літ», «Моя пісня», «Ласкаво просимо», «Колискова для Оксаночки») на всесоюзний екран.
Володимир працює. Уперто й наполегливо. Вступивши, мабуть, на бажання батьків (я вже наголошував про таку можливість), до Чернівецького медичного інституту, Бородін жив музикою і хімією, Аркас — історією України і музикою, Олесь — поезією й ветеринарією, Чехов та Вересаєв — краснописьменством і медициною! — він усе більше заглиблюється в компонування пісень. І ось Лідія Відаш — цей унікальний чорнороб української естради, а в житті Володі — перша професіональна співачка — записує на українському радіо його талановитий твір «Я піду в далекі гори»… Твір, до слова, народжений після підйому романтиків із дружної групи Івасюка-Відаш на Говерлу. Пісня одразу ж сподобалася слухачам, почала звучати в ефірі досить часто. І це вже була перемога. Хай невелика, але ж перемога — його пісню слухав увесь народ України.

Проте справжнім святом Івасюкової музики стали 1971-й та 1972-й роки, адже тоді його пісні «Червона рута» і «Водограй» (два роки підряд! — такого успіху не зажив жоден український не тільки самодіяльний — ох, і образливе ж слово! — а й професіональний композитор, член Спілки) стали переможцями Всесоюзного телевізійного конкурсу «Алло, ми шукаємо таланти!»
Однак найщасливішим днем у творчій біографії В. Івасюка чернівецького періоду був, безперечно, день 13 вересня 1970 року, коли з Театрального майдану міста обласне телебачення транслювало на всю Україну концерт, у якому прозвучали і його «Червона рута» та «Водограй». Пісні звучали у виконанні молодої вчительки музики Лялі Кузнецової та автора, акомпанував дуету ансамбль «Карпати» Валерія Громцева. Асистували ж таланту головний режисер Чернівецької телестудії Василь Селезінка та звукооператор Василь Стріхович. Передача зібрала на майдані тисячний натовп, на площі та сусідніх вулицях припинився автомобільний рух.

Одразу ж пісні молодого композитора стали відкриттям, сенсацією, явищем. Тож не випадковим був їхній успіх і в Москві — туди привезли їх самобутні співаки Василь Зінкевич та Назарій Яремчук, виховані талановитим музикою Левком Дутківським у містечку Вижниця на Буковині в оригінальному вокально-інструментальному ансамблі «Смерічка».
Успіх пісень Івасюка на телеконкурсі в Москві вилився у телефільм «Червона рута», в якому знялися друзі-соратники композитора по творчості Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Марічка Ісак, а також буковинські колективи «Червона рута» і «Карпати», івано-франківські «Росинка» та «Еврика». Фільм, котрий неодноразово транслювало телебачення, доводив: на Буковині народилася справжня національна вокально-інструментальна естрада, батьком якої по праву називали Володимира Івасюка, а хрещеним татом — Левка Дутківського.

Справді, на початку сімдесятих, у наближенні до свого двадцятип’ятиріччя, Івасюк уже глибинно визрів як композитор, він уже філософськи та історично оцінює набуток українських митців. Якось у розмові з батьком, наставником і порадником, він висловлює честолюбний монолог, який, власне, вже тоді був і потім залишився програмою життя і творчості композитора.

«Дивна річ, — казав митець, — нас вважають надзвичайно музикальною нацією. Максим Горький назвав українську народну пісню апофеозом краси, а ми, крім Миколи Лисенка, не дали світові імені, яке б стало в одному ряду з Глинкою, Моцартом, Верді, Шубертом. Де наші опери, симфонії, цикли пісень світового значення? Гадаю, що місце Шуберта української пісні вакантне. Його треба зайняти. Тому, хто відважиться на це, доведеться докласти багато зусиль, праці, боротьби, пізнати гіркоту розчарувань. Але ж яка благородна, висока мета для таланту!»
Це, власне, довів і подальший розвиток української естради: вона потрапила в суцільні лещата чиновників від культури, більшість яких отримала попереднє «загартування» в керівних комсомольських чи компартійних кріслах. Одне за одним посипалися на голови учасників вокально-інструментальних ансамблів та рок-груп, як і фольк-гуртів, розпорядження, заборони, вказівки… І всі з єдиною метою — так званого «підвищення ідейно-політичного рівня виконуваних творів». Серед цих «ідейно-політичних» розпоряджень було й обмеження виконувати не більше трьох творів композиторів-аматорів, і насаджування тематичних програм, як, приміром, львівській «Ватрі» — тема дружби народів, київській «Кобзі» — оповідь про Київ, полтавським «Краянам» — тема праці, чернівецькій «Смерічці» — комсомольський подвиг і т. ін. А чого вартий був цілий конкурс (задля галочки та звітів хіба що?), організований Міністерством культури України, — тема праці у творчості вокально-інструментальних ансамблів! Гінці — чиновники міністерства суворо цензурували тексти пісень, забороняючи на власний розсуд виконання «підозрілих» творів. Не випадково ж Ігор Білозір, керівник львівської «Ватри», занотував у програмі свою пісню, створену на слова поета Богдана Стельмаха «Весілля», як народну… До слова, народною вона й стала, адже виконується на весіллях західного регіону України й донині як пісня-танок… Та повернімося до чиновників-цензорів… Як же вони — чи не дивина? — проґавили «Два кольори» Дмитра Павличка? Адже могли побачити в поезії кольори бандерівського — червоне і чорне — прапора. Розумію їх… За браком інтелекту й освіченості, а також недоступністю навіть для них історичних джерел, вони, може бути, просто не знали, під яким прапором воювали бійці Української Повстанської Армії…

Одне слово, вихолощувалися на той час із пісень і тематична, і виконавська розмаїтість, і вони звелися до оспівування «чічок-смерічок», очей карих та блакитних, гір-потічків, маїв-розмаїв, усіляких сентиментальних коханнячок… А людей, котрі продукували такі тексти, в народі вже поетами й не називали, йменуючи їх просто (і справедливо!) текстовиками.

Згадалося все це тому, що Володимир Івасюк не поступився цим вимогам чиновників. Тексти його пісень у переважній більшості своїй мають історичну чи фольклорну основу, притаманний українським народноспівам сюжет.

Тож не випадково навколо композитора гуртуються кращі співаки-виконавці та вокально-інструментальні ансамблі — Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Ігор Кушплер, Людмила Артеменко, Лідія Відаш, Віктор Шпортько, Лідія Михайленко, а також ансамблі «Червона рута» і «Водограй» (названі йменнями пісень Івасюка), «Жива вода», «Кобза», «Краяни», «Світязь», «Опришки», «Ватра» та інші. А творчість композитора стає взірцем і прикладом для його колег по естраді — Івана Поповича, Левка Дутківського, Ігоря Білозіра, Валерія Громцева, Миколи Мозгового, котрі збагачують і творчу палітру, і художню майстерність виконавців народженої на той час української естради.

«Я вихована на народних піснях, — згадувала згодом Софія Ротару, — у них — мій корінь. А тут раптом потягнуло на естраду. Я боялася, три роки чогось чекала. І ось він з’явився — «мій композитор» Володимир Івасюк із «Червоною рутою». У своїх естрадних піснях він зберіг народний колорит… Тоді я наважилася, у піснях Івасюка, здається, я знайшла себе, свою інтонацію».
Тоді, в Чернівцях, коли Володимир Івасюк стрімко зростав як композитор, саме Софія Ротару стала для нього справді дивовижним виконавцем його творчих задумів. Чернівці… Щасливе для Володі Івасюка місто. Місто його натхнення, місто, звідки полетіла світами його поетично-композиторська слава. Нарешті, місто, де митець зрозумів: без поглиблення музично-теоретичних знань і класичної освіти, без системних знань в галузі компонування музики йому не обійтися.

Перших днів перебування у Львові було Володі сумно. І раніше знав це місто, цінував його архітектурні візерунки, проте, ой, як не вистачало тут молодому композитору своєї «співучої трійці» з Вижниці та її навчителя Левка Дутківського.

«Співуча трійця з Вижниці — це його друзі, побратими, порадники й виконавці, — пише у повісті про сина батько Михайло Григорович. — Вони часто гостювали в нашій хаті — веселі, голосисті, вродливі й добре виховані. Так, добре виховані, вони несли в собі відбиток високої естетики й естетичної вишуканості, характерної для нашого народу, трудового й чесного, який може за пояс засунути найхитрішого аристократа. Хата наша лунала від сміху, дотепних розмов і веселих пісень».

У Львові Володя тужив за вижницькою трійцею, що була вже досить популярна в Україні. А львів’яни ставились до неї з повагою. Особливо студентська молодь, яка аж ніяк не могла миритися з тим, що композитор уже в їхньому середовищі, а його пісні лунають тільки по радіо й телебаченню. Вони просять Володю влаштувати їм зустріч із «Смерічкою».

Зустріч відбулася. І то було перше Володимирове свято у Львові, а водночас і перше розчарування, перше віщування Космосу — ой, не так легко, як у Чернівцях, тут, у Львові, тобі, хлопче, вестиметься.
Звернімося до спогадів нині народного артиста України, тодішнього соліста «Смерічки», Назарія Яремчука, котрий пише:

«Смерічка», уже мокра від студеної води химерної річки (йдеться про Черемош, котрий ледь здолав автобус — І. Л.), вийшла на рятівний берег.

Старовинний Львів зустрів нас похмуро, по-осінньому, але минуло небагато часу і ми переконалися, що під його зовнішньою похмурістю приховується доброта, справжня людська щирість.

Вечеряли і снідали у Володі. У нього вже було на вулиці Солодовій помешкання з двох кімнат і кухні.

Справді, наш концерт відбувся в театрі імені Марії Заньковецької. Великий інтерес до «Смерічки» і Володиних пісень ми бачили в тому, що навіть до дверей театру важко було дістатися — там юрмилася добра тисяча людей, які, щоправда, дотримувалися порядку, а це свідчило про культуру і витримку шанувальників нашої пісні. Концерт пройшов просто-таки з тріумфом. Наприкінці публіка влаштувала Володимирові Івасюку довгі-предовгі овації і проспівала на його честь (і разом з нами) «Червону руту».

Мине кілька літ. Завдяки редактору газети «Молодь України» Володимиру Боденчуку буде опублікована моя стаття «То є чистая вода…» (заголовок придумав редактор) з пропозицією проводити республіканський фестиваль пам’яті Івасюка «Червона рута», відтак «Молодь України» «розкрутить» ідею, вже навіть триватиме підготовка до фестивалю, і знову в тому ж залі театру імені Марії Заньковецької відбудеться вечір-концерт, присвячений 40-річчю від дня народження Володимира Івасюка. Вечір пам’яті, організований не Міністерством культури України чи Спілкою композиторів республіки, а Студентським братством міста Львова. І пролунають тоді в залі слова-спомини про композитора, улюбленця молоді сімдесятих років. І витатиме в урочому залі присмак того смутку, якого зазнав на сцені театру Володя того дня, коли тут виступала «Смерічка» і коли, здавалося, талант із Буковини тріумфував у Львові.

А смуток у Володі був пов’язаний з тим, що композитор, його керівник на підготовчому курсі, Анатолій Кос-Анатольський, не зважив на особисте запрошення студента відвідати концерт «Смерічки», котра виконувала твори Івасюка, не захотів. Для юнака це означало: офіційна, класично вихована музична еліта Львова не поспішала підтримати самородка з Кіцманя. А він же, Анатолій Кос-Анатольський, уособлював для студента консерваторії офіціоз. Тож коли він не прийшов, Володя усвідомив, що правлячий клан музичного Львова не визнає його композитором, вартим уваги.
А тим часом Володимир Івасюк складає на «відмінно» державні екзамени в медичному інституті й одразу ж вступає до аспірантури на кафедру патологічної фізіології, яку очолювала професор Тетяна Володимирівна Митіна. А водночас працював лікарем та вчився на першому курсі консерваторії, де кафедрою теорії музики і композиції керував патріарх української музичної класики (до слова, його творчість і донині не вивчена, як належить!) Станіслав Людкевич.

А водночас із навчанням композитор творив нові пісні разом із поетами Ростиславом Братунем, Романом Кудликом, Юрієм Рибчинським, Дмитром Павличком, Анатолієм Драгомирецьким та іншими майстрами слова.
У цей же час юнак на пропозицію народного артиста України Сергія Данченка пише музичну сюїту-фантазію до спектаклю «Прапороносці» в театрі імені Марії Заньковецької. Театрі, якому — єдиному в Україні! — патріарх нашої літератури Олесь Гончар довірив зробити інсценізацію трилогії.

У характеристиці вже на колишнього студента композиторського факультету Львівської державної консерваторії імені Миколи Лисенка — Івасюка Володимира Михайловича, 1949 року народження, безпартійного, українця, освіта — вища, Лешек Мазепа, завідуючий кафедрою композиції та інструментування, доцент, зазначив:

«Відтоді студент В. М. Івасюк навчався в консерваторії дуже успішно, акуратно відвідував усі академічні заняття, успішно оволодіваючи всіма дисциплінами. Під час сесій він отримував відмінні й хороші оцінки. У зв’язку з успішним навчанням йому було дозволено на третьому курсі відвідувати дисципліни четвертого курсу і складати по них залиш та екзамени з метою дострокового закінчення консерваторії. Заповзято працював над собою, він добре справився і з цим завданням.
Виключення імені композитора зі списку претендентів на отримання Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка, а потім загроза бути виключеним з консерваторії за неуспішність — а він же не відвідував занять, бо продовжував працювати над удосконаленням музики до спектаклю «Прапороносці» — затьмарили юнакові світ. Глибоке почуття несправедливості збурило його. Він справді недосипав ночей, відточуючи, перероблюючи та поглиблюючи музику до театральної вистави і пісень, він мотався між театром і телестудіями, між оркестрами і студентською аудиторією, що таки справді виснажився украй. Як у дитинстві, коли він «переграв» руку, вправляючись багатогодинно на скрипці, настав той момент, коли він втратив смак до праці. А тут ще й така оцінка: зі списку лауреатів — геть!, зі списку студентів — геть!

Він стояв біля дошки оголошень консерваторії, занімівши. Все-таки сталося. Сталося те, чого він найбільше боявся, а водночас і не вірив, що воно станеться. Проте наказ по навчальному закладу звучав категорично: він уже не студент!
То були найстрашніші хвилини у його житті, у його творчій біографії. І якби не інтелігентність справжніх друзів, котрі робили вигляд, ніби їм нічого не відомо про його відрахування з вузу, мабуть, не витримав би.

До слова, друзі ж заронили йому в голову і думку піти на так звану студентську хитрість — лягти в лікарню, аби потім, прикрившись довідкою про стан здоров’я, вимагати поновлення в числі студентів.

Довідка! Довідка із лікарні, до яких, знав із студентських буднів, вдавалися хлопці, аби поновитися в учбовому закладі. Але ж… Чим він хворів? У медичному інституті звертався на кафедру психіатрії з приводу безсоння та нервових шалів, котрі з’являлися іноді після виснажливої праці — особливо після інструментування творів.

Психіатрія… Не годиться. Ще «шизом» хтось обізве. Не годиться. Але ж… Але ж інших болячок у нього не зареєстровано.

І він ризикнув. Тим паче, будучи сам лікарем, добре знався на симптомах хвороби, відтак міг вільно, щоб не «розкусили», оперувати тими симптомами.
І ось двері обласної психіатричної лікарні зачиняються за ним. «Ще не пізно повернутися, хлопче! На що ти наважився?» Зупинив ці думки: заради поновлення в консерваторії він витримає.
6 червня 1977 року виписаний у гарному стані додому.
Діагноз: неврастенія, астено-депресивний синдром.
Ось так. Він — на волі! Та ще й з довідкою, котра допоможе йому поновити навчання в консерваторії.

Подальша творчість і навчання композитора довели: юнак справді симулював. Адже до самого свого загадкового зникнення успішно творив, про що, зокрема, свідчить і та ж характеристика. Ось іще рядки з неї:

«Його музичні твори різноманітних жанрів з успіхом виконувалися в Києві на IV пленумі Спілки композиторів України, присвяченому творчості молодих 1976 року, на пленумі Львівського відділення Спілки композиторів України 1977 року, на пленумі Спілки, присвяченому 60-річчю ВЛКСМ і творчості молодих 1978 року. У листопаді 1978 року він був лауреатом на Всесоюзному огляді-конкурсі молодих композиторів у Москві.

…1974 року комсомолець В. Івасюк був делегатом XXII з’їзду ЛКСМУ».
Володя справді був улюбленцем свого покоління. У перерві, Івасюка оточили хлопці та дівчата, хтось над головами передав йому гітару.

«Червону руту»! «Червону руту»! — вимагав натовп. І Володя заспівав. Приспів же звучав у виконанні всього залу. Потім у Володі просили автографи, щасливо усміхнені, потискували йому руки, а він, засоромлений та знічений, ніяково поглядав навкруг — не сподівався, що в Києві (це ж не Чернівці і не Львів), де зібралися юнаки і дівчата з усієї України, так щиро співатимуть його «Червону руту».

Він був щасливий тої миті. Як і тої хвилини, коли у Львівській консерваторії з’явився на дошці оголошень наказ про його поновлення в числі студентів вузу.
Несподівані й незрозумілі для оточуючих речі навколо Івасюка почали творитися в Хмельницькому, куди він прибув як член журі конкурсу комсомольської пісні, який проводився в рамках фестивалю «Молоді голоси». Одні розповідали, що там композитора «діставали» дзвінки з погрозами, мовляв, відмовся писати кантату «Чуття єдиної родини» (до слова, на вірші Максима Рильського, твір, котрий зник разом зі смертю Івасюка), бо буде, мовляв, тобі погано. Інші, навпаки, розповідають, що Володю залякували, аби відмовився писати пісні на російськомовні тексти (до слова, на той час композитор уже скомпонував твори «Расскажи мне, отец» та «Рождение дня» на слова російського поета-пісняра Андрія Дементьєва). Треті нібито вимагали, погрожуючи, поділитися гонорарами, інакше, мовляв, розмова буде крута…
Річ у тому, що в Канаді та США вийшло кілька дисків із записами пісень буковинського митця. За законом, що діяв на той час, гонорар автор мав отримати особисто, прибувши в ті країни. І працівники КДБ «обробляли» композитора таким чином приблизно:

— Їдь, даємо паспорт і візу, отримуй свій гонорар… Але… Перед камерою телебачення заяви, що перераховуєш гонорар у Фонд миру.

— У Фонд миру не дам, — одказував Івасюк. — На будівництво музичного училища в Чернівцях віддам усі. Навіть радянських грошей докладу…

— Ні, у Фонд миру. Музичне училище побудує держава. Не бідна ж вона у нас…

До слова: нового приміщення музичне училище в Чернівцях і досі не має. Хоча держава наша і справді багата.

То, можливо, цей фактор впливав на композитора? А інший — то негідна історія з висуненням його кандидатури на здобуття Республіканської комсомольської премії імені Миколи Островського.
Подальші події коментує, розповідаючи слідчому, мати композитора Софія Іванівна Івасюк:

«…Володя приїхав з конкурсу поїздом 24 квітня, о 8 годині 30 хвилин зайшов у квартиру. Він розповідав, що у журі було багато роботи. Він поголився, помився, поснідав. Без десяти хвилин 10 години Володя 24 квітня 1979 року вийшов із квартири. Він узяв із собою портфель з нотами та зошитами і пішов… Він сказав, що йде в консерваторію. Настрій у нього був нормальний, бадьорий, ніякого невдоволення з приводу конкурсу в м. Хмельницькому він не висловлював. Говорив, що гарно виступила «Арніка», львівський ансамбль.

…Біля першої години дня Володя прийшов додому. Я була вдома. Я зайшла в його кімнату. Він, не роздягаючись, узяв ноти, а які, я не бачила. Але я бачила, що він клав у портфель ноти. Мені він сказав, що йде знову в консерваторію. Не роздягаючись. Він не поспішав. Він не їв і я йому не пропонувала їсти, адже бачила, що йому необхідно йти. Я запитала у нього, чи він буде за годину вдома. Він сказав, що буде. Дослівно він сказав: «Так, буду». Я не дивилася на дорогу, чи пішов Володя пішки чи поїхав чим-небудь».

Живим мати бачила сина востаннє. І якби була знала, що так станеться…


Джерело: Сторінки пам’яті Володимира Івасюка 

 

 

 

Чернівецький обласний меморіальний музей Володимира Івасюка запрошує всіх дізнатися про життя і творчість Володимира та його батька, відкрити загадку любові сім’ї Івасюків, познайомитися з друзями, рідкісними записами та в живу побачити всі ті експонати, про які неможливо розповісти на сайті.

Адреса музею: 58003, м. Чернівці, вул. Маяковського, 40
Телефон: 8 (0372) 55-08-89
e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду
Директор: Лазарук Мирослав Ярославович

Музей працює щодня з 9 до 18 години, крім суботи. У неділю — з 10 до 16 години.