• 
• 

Байрак Оксана Іванівна

Рейтинг Користувача: / 11
НайгіршеНайкраще 

Оксану Байрак, що знімає по декілька художніх і телевізійних фільмів на рік, називають королевою мелодрам. Їй належить Studіo Bayrak - найбільша незалежна продюсерская студія України, що займається виробництвом художніх фільмів і серіалів за замовленням провідних вітчизняних і російських телеканалів. З моменту заснування (1991 р.) випущено більше 20 художніх фільмів і серіалів. На церемонії нагородження ІV Національної премії кінобізнесу України (2007 р.) Байрак одержала премії в трьох номінаціях: кращий вітчизняний прокатний фільм ("Аврора", $296512), кращий сайт до фільму ("Аврора") і Людина року в кінобізнесі. Оксані Байрак належить авторство висловлення: "Слов'янська душа - вона така ридаюча. Але знімати дурне ридаюче "мило" слов'яни не можуть - у силу свого інтелекту".

Народилася 16 лютого 1964 року в Сімферополі.
Мама - економіст, тато - професор, доктор наук.

Закінчила Київський Державний Педагогічний Університет ім.М.Драгоманова. Відпрацювавши 2 роки вчителем- логопедом, вступила до Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенко- Карого на режисерський факультет.
В інституті познайомилася з Олександром Копєйкіним, разом з яким, ще будучи студенткою вузу, зняла повнометражну картину "Круїз, або подорож розлучення"

Хобби - кіно! Все інше (музика, пісні, спорт, подорожі) трансформується в кіно.



Фільмографія:
 

"Круїз, або подорож розлучення" (1991) - Интер, 1+1, ГРТ, НТВ, РТР, УТ-1, СТБ, ІCTV, Энтер- Фільм;

"Оплачено заздалегідь" (1994) - Телеканали Латвії

"Побачення з химерою", "Оленчині сни" (1999) документальні фільми на соціальні теми.

"Ледарі" ( 2000-2001) - Интер, НТВ, РТР, Энтер- Фільм;

"Сніжна любов, або Сон у зимову ніч" (2002) - Интер, НТВ, РТР, Энтер- Фільм;

"Жіноча інтуїція" (2003) - Інтер, НТВ, РТР, Энтер- Фільм;

"У двох кілометрах від Нового Року" (2004) - Інтер, НТВ, РТР, Энтер- Фільм;

"Тобі, справжньому. Історія однієї відпустки" (2004) - Интер, НТВ, РТР, Энтер- Фільм;

"Убий мене. Ну, будь ласка" (2004) - Інтер, НТВ, РТР, Энтер- Фільм;

"Кажан" (2005) - Інтер, НТВ, РТР, Энтер- Фільм.

"Жіноча інтуїція-2" (2005) - Інтер, РТР, НТВ, Энтер- Фільм.

"Диявол з Орлі. Ангел з Орлі" ( 2005-2006 г.г.) серіал - RTVІ (Ізраїль), "Інтер", "РТР"листопад 2006 р..

"Аврора" (2006 р.)- кінотеатри України, Росії - листопад 2006 р. художній повнометражний фільм.

"Інфант" (січень 2007 р.) - Інтер, РТР, Энтер- Фільм, НТВ.

"Чоловіча інтуїція" (2007 р.) - Інтер, РТР, НТВ

"Вілла розбрату або Новий рік в Акапулько" (грудень 2007 р. - січень 2008 р.) - Інтер, РТР

"Велика різниця" ( січень-лютий 2008 г.) виробництво "Студія Байрак", режисер Ігор Штернберг

"Кардіограма любові" (осінь 2008 р.) - РТР

"Попелюшка з острову Джерба" (знімальний період з 09.02.2008 до 23.03.2008 р.)

Автор (співавтор) сценаріїв наступних картин:

"Жіноча інтуїція", "Жіноча інтуїція-2", "Аврора або що снилося сплячій красуні", "Інфант", "Чоловіча інтуїція", "Кардіограма любові", "Золушка з острова Джерба" (стадія проекту - знімальний період з 09 лютого 2008)

Оксана Байрак є продюсером кожної картини.

 

Кінорежисера Оксану Байрак представляти не треба: за неї говорять її знамениті картини. Документальні фільми, мелодрами, серіали, соціальні картини - кажуть, "Аврора" номінується на премію "Оскар". Оксана упереджена у всім, навіть про туризм вона говорить небайдуже, а місцями з болем.
- Оксана, кажуть, що у вас дві батьківщини. Це правда?
- Крим - Мекка світового масштабу творчості, доброти й любові. Він також є продовженням мене, мого життя! Море - це моя стихія. З трьох років умію плавати, а в чотири роки запливала з батьком у відкрите море. На березі відпочиваючі, хапаючись за серце, крутили пальцем біля скроні, обдаровуючи мою маму гнівними поглядами за те, що вона дозволяла крихітці так далеко запливати від берега. І зараз, коли я приїжджаю до моєї мами в Алушту, перш за все біжу здороватися з морем. А воно незмінно при будь-якій погоді, навіть при повному штилі, посилає до моїх ніг хвилю. Так воно здоровається із мною! Цей феномен може підтвердити  маса очевидців - моїх знайомих і друзів.
Друга моя батьківщина - хоча б по значимості - звичайно ж, Київ! Старий або новий - неважливо. Київ - найкраще  місто у світі. Можу так говорити, тому що побувала в багатьох країнах світу і бачила чимало. Помітила в собі одну особливість. Можу бути де завгодно, з ким завгодно, знайомлюся з країнами, звичаями, культурою. Але дуже швидко в мене наступає нестримна ностальгія по Києву. Коли наближаюся до кордонів міста після тривалої розлуки ( чите я в літаку, чи те в поїзді, чи те в машині), у мене наступає невтримний "гарний" тремор: я майже дома!
- Ви пам'ятаєте свою першу подорож?
- Звичайно! У п'ять років. Пам'ятаю вокзал старого Києва, коли ми з батьками вийшли з поїзда, що прибув із Криму. І я, маленька дівчинка, відчула себе бувалою мандрівницею Пеппі Довгою Панчохою. А потім був перший закордон - Угорщина. В 97-му, коли в мене з'явилася аэрофобія, ми із чоловіком відправились в Європу на машині. Це було так чудово! Образно говорячи, Європу я пропустила через себе. Відчула побут, життя, ритм країн, де довелось побувати. Австрія на мене справила незабутнє враження, просто захват! Відень  з його аскетичною чистотою й незмінним порядком був для нас добрим і привітним. Вразила також Німеччина. Але особливо сильні емоції я випробувала в Парижі...
- Напевно, він вас вразив?
- Він вразив мене не Єлисейськими полями, а незліченною кількістю сміття при в'їзді в місто. Та проте Париж мені подобається. Коли мені складно й смутно, я намагаюся хоч на три дні відправитися туди, у щиросердечний паризький комфорт. Мене чекають улюблені готелі, вулиці, кафе, ресторанчики, які на мене справляють реанимуючу дію. Я дуже затишно себе відчуваю в Парижі. Америка, особливо Нью-Йорк, викликали в мені відторгнення, наносним комфортом і якоюсь внутрішньою безалаберністью. Зараз же я закохалася в Місто ангелів, готова літати в Лос-Анжелес через день. Відчуваю, що буду там жити.
Арабські Емірати мене теж не залишили байдужою. Потрясла працьовитість місцевого населення. Люди створили в пустелі приголомшливі оазиси. Чистота, аромат кардамону й кави заворожують. Правда, пам'ятаю, як мене "образили", назвавши "кемел". У мене були довгі білі волосся, я вся така тонка й струнка. Зранку я бігала  пляжем. І неодноразово від сидячих навпочіпках  арабських шейхів у свою адресу чула образливе "кемел". Один раз я вибухнула й висловилася із цього приводу. І до свого подиву почула у відповідь, що для місцевих жителів це вищого ступеня похвала, тому що верблюд в Еміратах - священна тварина.
- Ви любите знайомитися під час подорожей?
- Із захватом згадую, як один раз ми із Сашком Копєйкіным піднялися на Ейфелеву вежу. Падав сніг, ми любувалися нічним Парижем. Випадково оглянувшись назад, я побачила сивоволосого чоловіка в червоній куртці, синіх джинсах. Лице чоловіка здався дуже знайомим. З ним була мініатюрна жінка. Коли ми зустрілися із сивоволосим мсьє поглядами, я із захватом впізнала в ньому Бельмондо! У Бельмондо і його супутниці Нати була маленька пляшечка коньяку, а в нас - приховане шампанське. Дружною компанією ми дегустували коньяк і шампанське. Розставалися ми дуже веселими. Ця зустріч назавжди залишилася в моїй пам'яті...

– Скажіть, Оксано, ви завжди дістаєте задоволення від своєї професії? У вас ніколи не було сумнівів, що ви зробили неправильний вибір?

– Задоволення – завжди! Сумнівів – ніколи! У п’ятирічному віці вийшла з кінотеатру й сказала батькам: «Коли виросту, командуватиму цими дядьками й тітками» (мала на увазі акторів). Саме командуватиму! Мама трохи здивувалася, а тато мене зрозумів одразу: «О, у нас росте режисер...» І от із п’яти років у мене жодного разу не було сумнівів із приводу того, що в мене буде якась інша професія. Хоча я й закінчила перед театральним інститутом наш педагогічний, за першою спеціальністю я логопед. І ніколи ні на йоту в мене не було розчарування через те, що я займаюся режисурою. Хоч би як було важко. Надто зараз, у ринкових відносинах, дійсно, страшенно важко бути режисером, продюсером і сценаристом в одній особі, мати власну студію. Але й надзвичайно цікаво!

– Особливо на тлі того, що зараз мало кому вдається щось знімати...

– Так, про мене всі кажуть: «Ото їй щастить!» А я думаю: попрацюйте, скільки я, і вам також щаститиме...

– З якими акторами вам легше працювати – із професіоналами чи непрофесіоналами?

– Ну, звісно, найлегше працювати з людьми, у яких та сама група крові. Бо можна бути профі з великої літери, та коли в мене з актором немає внутрішнього збігу, якщо між нами не відбувається космічного взаємообміну, то нічого не вийде. Тому я формую свою команду, намагаюся працювати й дружити з такими людьми, з ким мені затишно й комфортно. Це не означає, що я така вже примхлива, з якимсь величезним его. Але, як мені здається, мої фільми ще й тому популярні, що крізь них просочується аура любові, яка існує в нас на знімальному майданчику й поза ним. Тому що актори сповнені моєю, а я – їхньою любов’ю. Звідси відповідно абсолютний контакт і взаєморозуміння. Це дуже важливо.

– Ви не деспот на знімальному майданчику?

– Ну я не те що деспот, я – авторитарний режисер. Хоча, попрацювавши в кількох фільмах зі мною, актори мені цілком довіряють. І тоді ми вже можемо розмовляти на рівні погляду. Особливо дивовижний наш зв’язок з Олею Кабо та Дмитром Харатьяном. Ми якось так легко розуміємо одне одного, причому навіть на відстані. І це, мабуть, видно на екрані. А працювати з тими самими акторами, яких любиш, не стомливо, а навпаки. При цьому самовдосконалюєшся як режисер, – я ж не знімаю костюмовані фільми, де можна гримом-костюмами змінити актора. Я за рік знімаю три-чотири сучасні мелодрами, і найвищий ступінь майстерності режисера для мене – змінити актора за рахунок його внутрішнього потенціалу.

– Що вам у людях категорично не подобається?

– Категорично мені не подобається брехня, лицемірство, зрада і, звичайно ж, гординя. Вважаю, що це величезний гріх. А найстрашніше – це гординя, що переходить у людиноненависництво. З такими людьми просто не спілкуюся. І зраду пробачити категорично не можу, хоча я дуже добра людина й багато чого пробачаю.

– Традиційно вважають, що професія режисера нежіноча. Ви часто покладаєтеся в роботі на суто жіночі риси – емоції, інтуїцію?

– У будь-якому разі я маю жіночу інтуїцію, тобто насамперед – почуття, відчуття, а опісля вже розум. Ми йдемо не від розуму до почуттів, а від почуттів до розуму. Із цього симбіозу й народжуються ті історії, які я безсонними ночами складаю спочатку як сценарист (або ж пропоную моїм друзям драматургам написати сценарії за моїми есе), а потім утілюю вже на знімальному майданчику. Певна річ, я жорстка, авторитарна: можу підвищити голос і зажадати, а не по-жіночому м’яко попросити. Із другого боку, я не люблю розмов про те, жіноча чи нежіноча справа режисура. Вважаю, що режисер – істота без статі, у гарному сенсі. У моїх картинах немає перегину сили й жорстокості, та немає й перебору рожевої, сиропної інфантильності.

– Вважають, що коли людина дорослішає, то вона втрачає здатність дивуватися, її вже нічого не вражає. Ви як себе відчуваєте?

– Чим старшою я стаю, тим більше я відчуваю себе дитиною. Я дуже вдячна Богові й своїм батькам, що мене народили й виховали в любові. Я зростала в прекрасній родині, у чудовому світі й чудовому оточенні, тому відчуття прекрасного в мені залишиться, напевно, назавжди. І на дуже багато речей, що відбуваються в моєму житті, у мене абсолютно дитячі реакції. Дитячі образи, радощі, сльози. Ми всі родом із дитинства й не маємо права забувати ті відчуття, ті постулати, на яких виховувалися й зростали.

– А ви вірите в те, що в реальному житті відбуваються такі ж неймовірні історії, як у ваших фільмах?

– Звичайно! Узагалі, 70 відсотків цих історій сталися зі мною або моїми друзями.

– І ці історії «із життя» теж добре закінчувалися?

– Так. Тому що я апріорі оптиміст. Оптиміст від А до Я. У найтрагічніші моменти свого життя я залишалася оптимістом. І не давала собі права, можливості, установки бути фаталісткою. Оптимізм обов’язково має бути в кожної людини, тоді ваше життя дійсно буде прекрасним, незважаючи на всі труднощі. Усім здається: от вона така успішна, їй усе так легко дається. Розумієте, це лише гарна етикетка, глянсовий журнал на ім’я Оксана Байрак, а якщо почитати – це книжка з такими емоціями, таким щастям-нещастям, «життям, слізьми та любов’ю», що багатьом вистачило б на кілька життів.

– Чим же ви себе підтримуєте?

– Своїм оптимізмом і внутрішнім світлом любові!

– Тобто із себе черпаєте сили?

– Абсолютно. Тільки із себе! У мене якась замкнена система. Я віддаю енергію й сама ж її в себе закачую. Сама себе живлю життєвими силами для того, аби залишатися на плаву, а не занурюватися в глибини депресії. Це найстрашніше. Тим більше, що коли раніше моєю опорою були мама й тато, то зараз залишилася тільки мама, і я розумію, що повинна дарувати їй лише гарні емоції. І мої два шлюби,напевно,і розпалися тому, що жоден із чоловіків не виявився досить сильним чоловіком для сильної жінки Оксани Байрак. Так уже складається моє життя, що я сама повинна бути для себе надією та опорою. Тож про яку депресію, які страждання можна думати, якщо ти розумієш, що повинен бути завжди в топі. Для себе передусім.

– Я знаю, що вас кілька разів запрошували переїхати в Москву, чому ви все-таки залишилися в Києві?

– Ви знаєте, я в принципі живу між Москвою та Києвом. Київ – це моя енергетична Мекка. Москва – це мої друзі, моя робота. Я знайшла в собі компроміс поєднати ці два міста. І взагалі, я людина світу, яка не потребує далекого переїзду будь-куди. І це здорово.

- Де ще в Україні вам подобається?
- Люблю Донецьк і маленький містечко Краматорськ. Там ми знімали фільм "Аврора". Фільм про Чорнобиль. Люди настільки чутливо перейнялися ідеєю фільму, що на зйомки принесли безліч старих речей - для історичної схожості. Люблю Карпати. Обожнюю Львів. Дуже люблю Україну, український народ. Співчуваю всім незаможним, нехтую у владі тих, кому байдужні проблеми простих українців. Такі "вершителі доль" не бояться Бога, хоча ретельно відвідують храми. Але я вірю у святість нашої землі, і дай Боже нам усім щастя.